У поліському Бихові живе нащадок польського короля

У родинному маєтку він працював комірником, продавцем і… пастухом

Родіон Микитович Савчук мешкає в селі Бихів Любешівського району усе життя, 54 роки – в парі з Пелагеєю Созонівною. Подружжя це привертає до себе увагу незвичайною долею: він – хоч і позашлюбний, але єдиний син тамтешнього поміщика, вона – донька солтиса (так за Польщі називали сільських голів-старост). А одружитися їм, очевидно, сам Бог велів, адже батьки їхні в ті далекі часи, будучи першими особами села, між собою не просто знались, але й товаришували. Сподівались у майбутньому і сватами стати, проте заручити Родіона з Палажкою не встигли.

Коли оселилися його предки-шляхтичі Ліщинські на Поліссі, Родіон Микитович достеменно не знає, як і того, чи були вони нащадками одного з останніх польських королів Станіслава Ліщинського. Але в середині тридцятих їхня родина в Бихові мала ще міцний фільварок, володіючи десятками гектарів землі, тримала багато худоби, а для парадних виїздів користувалася власною каретою. За традицією, тамтешні селяни називали старого Ліщинського паном, а його сина Зигмунта – паничем.

Родіонова мати наймитувала у фільварку. Була заміжньою за Микитою Савчуком і мала від нього доньку. Вродлива молодиця припала до серця Зигмунту, сподобався і їй молодий панич, результатом цього і стала поява на світ Родіона. Новонародженого, щоправда, в метрику записали Савчуком, а по батькові – Микитовичем, але всі у селі все одно знали, чиїм насправді сином він є. Не приховувала цього мати і від Родіона, коли підріс. І хоча Зигмунт завжди ставився до Родіона як до сина, хлопчик так ні разу і не наважився у вічі назвати його батьком, а позаочі називав, як усі – паничем.

Народивши від Зигмунта дитину, молодиця покинула Микиту й перейшла жити в хату, яку купив їй Ліщинський. Згодом народила від нього ще й доньку. Панич дбав про свою неофіційну родину, допомагав матеріально, платив за Родіонове навчання, але повінчатися з українкою йому, католику, очевидно, ставали на заваді релігійні закони.

З початком Другої світової війни для польських панів, які опинилися під радянською владою, настали нелегкі часи. Але від неминучого Сибіру багатьох з них, у тому числі й Зигмунта, врятувала німецька навала. Утім, і під німцем Зигмунтові вижити було непросто. У лісах з’явилися червоні партизани, зорганізовані з оточенців-червоноармійців та місцевих прибічників комунії, затим – і партизани українські, чи, по-тутешньому, бульбаші. Мусив остерігатись і тих, і тих. Червоні взагалі нахвалялися розправитися з «буржуєм», якщо не віддасть рушницю. Зигмунт до війни був затятим мисливцем. Лише в нього та ще у солтиса, з яким полював разом, у селі була мисливська зброя. От вона і непокоїла партизанів.

Одного разу серед ночі вони розбудили солтиса, вивели до лісу й наказали копати яму. А як викопав, то пригрозили, що у ній і похоронять його, якщо не віддасть рушницю. Не віддав, сказавши, що продав іще до війни. Чи повірили, чи ще з якоїсь причини, але не вбили. Пощастило солтису, хоч смерть косою вже вдруге махнула над його чолом. У 1939-му, за словами Пелагеї Созонівни, його були б забили польські жовніри, відступаючи перед Червоною армією. Поки солтис возив на поле гній, бо війна війною, а господарку занедбувати негоже, на в’їзній брамі до Бихова сільські симпатики комуністичної влади приладнали транспарант з написом «Да здрастуєт СССР!» За такий недогляд командир жовнірів наказав покарати сільського старосту смертю. Скориставшись тим, що його не знали в обличчя, він утік до лісу. За що ледве не розплатився життям своїх дітей, бо розгнівані жовніри підпалили солтисову хату. З малечею вдома була баба, тож вона й винесла дітей з вогню. Так врятувала життя майбутній дружині Родіона.

Та в сорочці, як солтис Созон, на жаль, бихівський шляхтич не народився. Загинув од партизанської кулі мало що не на очах у сина. Сорок третього року, на Введення, Зигмунт із сусідом і тестем зійшлися випити по чарці з нагоди свята, а Родіона на ковзанку за село послали, щоб заразом і на чатах побув – попередити, якщо чужі люди з лісу вийдуть. Але чужаки прийшли з іншого боку. Родіон почув стрілянину, примчав додому, та батька вже не було – побіг до лісу. Та не добіг – куля наздогнала. Дізнався про його смерть вранці, повернувшись від тітки з хутора, де ховався, поки партизани із села заберуться.

– Вони і тітку мою Лисавету потім застрелили, – розповідає Родіон Микитович. – У неї кожух новий був – то дуже потерпала, щоб партизани не забрали. Одного разу одягнула до церкви, аж тут федорівці на конях їдуть. Тітка налякалася і давай тікати, рятуючи кожуха. Ті й відкрили по ній вогонь… Загинула ні за що.

– Боялися тих партизанів дуже, – додає і свій спогад Пелагея Созонівна, – бо вели себе, як грабіжники-бандити. Забирали в людей не лише теплі речі, а й усе, що їм впадало в очі. Навіть сушені чорниці в нас забрали, знайшовши їх на горищі. А сусідку замкнули в коморі за те, що не дала ложок, щоб вони могли поїсти юшки, якої наварили з останнього її півника…

Про подібні «подвиги червоних месників» у селах Любешівщини розповідають чимало очевидців. Тому й не дивина, що у таких дітей війни, як Пелагея та Родіон, до різних «федорівців» та інших зайд, які тероризували поліщуків грабунком та іншими безчинствами, сформувалося негативне ставлення.

Чи не єдина пам’ять про батька та його родинне гніздо в Бихові для Родіона Савчука – залишки фільварку Ліщинських. Але вони йому, зрозуміло, не належать, а є майном місцевого СВК «Зоря». Після війни маєток польського шляхтича прислужився організованому в селі колгоспу. У ньому й пропрацював усе трудове життя позашлюбний нащадок, можливо, і королівського роду. Був і бригадиром, і комірником, і продавцем – так би мовити, при посадах тримали, бо в партію вступив. Але за «довгий язик» і прямоту перед начальством відправили коровами керувати. Так пастухом і на пенсію вийшов.

Микола ШМИГІН,

Волинська область

 

• Нравится
•