Командир підводного човна «пришвартувався» на Рівненщині

Ні Волинь, ні Рівненщина не є приморськими областями, однак мають своїх земляків, які й дотепер є відомими особистостями на російському флоті, про яких ми вже писали. А сьогодні хочемо вас познайомити з командиром підводного човна «Пантера», капітаном першого рангу Василем Михальчуком. Нині він проживає у селі Владиславівка Млинівського району. Після завершення служби Василь Володимирович знехтував генштабом, де його чекала хороша посада, й вирішив повернутися на Батьківщину.

Аварія ядерного реактора закінчилася благополучно

Коли шукали його домівку у цьому селі, одразу привернув увагу перший будинок при в’їзді, біля якого на флагштоку майорів український прапор. Уже пізніше довідалися, що саме там живе Василь Михальчук. Разом з дружиною і маленьким внуком вони привітно зустріли нас у своїй гарній оселі. Чесно кажучи, після спілкування з колишнім командиром бойового човна важко було уявити його у цій ролі. Адже одразу видно, що людина щира, проста, добра, жодних командирських звичок, які дуже часто помітні у колишніх відставників. Вже потім його дружина, теж дуже приємна й гарна жінка, зізнається, що чоловіка на флоті називали інтелігентом – ніколи не підвищував голосу. Його поважали і офіцери, і моряки.

– Чому вибрав службу на флоті? Та просто після школи у 1970 році за компанію з двома товаришами поїхав вступати у Ленінградське військово-морське училище, – розповідає про свій вибір Василь Михальчук. – Хлопці не пройшли медкомісію, а я пройшов. Мав золоту медаль, здав математику, а було 12 осіб на місце, і так став курсантом. Уже коли проходив школу молодого бійця, батьки приїхали, щоб мене забрати. Але ми з ними походили по Петергофу, поговорили – і я залишився. Навчався на факультеті обчислювальної техніки. Коли дізнався, що моя служба буде проходити на підводному човні, навіть зрадів – молодий, романтики хотілося.

На човні К-123 Василь Михальчук дослужився до старшого помічника командира, після чого закінчив вищі командирські курси. Ще помічником командира у 1982 році зібрався у відпустку, навіть уже мав путівку – хотів побачити Бухару. І тут йому повідомили, що на іншому човні, який мав іти в «автономку» (так називають бойові завдання), захворів колега. Василя Михальчука «кинули» на цей човен. Похід мав тривати 50 днів.

– На 30-ту добу сталася аварія ядерного реактора. На той час усі човни мали ядерні боєголовки. Тому переполох здійнявся чималий. На щастя, потерпілих не було. За чотири доби на буксирі нас присунули на базу. І у Москві, і у нас підготували госпіталь. Радіація була лише у першому відсіку. Дякувати Богу, закінчилося тим, що човен відтягнули у Сєвєродвінськ, де ту частину вирізали, а ремонтували його аж дев’ять років. Щоб взяти судно на буксир, мали аварійне обладнання, але воно обірвалося. Тоді мене хвилею відкинуло на голій палубі (лише командир і його помічник могли приймати провідник – авт.). Добре, що був другий страхувальний пояс – тільки ребра поламав. Нарешті, коли прилетів вертоліт, ми змогли вхопити провідник, яким нас взяли на буксир.

Човен «Пантера» був найкращим на флоті

У 1986 році Василя Володимировича призначили командиром крейсерського підводного човна К-317. Якщо попередній, на якому служив, був водомісткістю 3500 тонн, то цей – 12 тисяч тонн. Вважається, що таке судно під водою може перебувати сто діб, але реально – необмежений час. Тоді Союз мав не менше 200 підводних човнів, американці – у два рази менше, проте вони брали своєю якістю, бо були малошумні. Радянські називали «ревучими коровами».

Зрозуміло, що мова зайшла і про «Курськ», який загинув 2000 року.

– Французи сказали про цю трагедію, і з ними мовчки усі погоджуються, – каже Василь Володимирович. – Спочатку було зіткнення з американським човном, а їх було два. Один постраждав, а другий, на якому подумали, що почалася війна, торпедував «Курськ». Загиблих ідентифікували по ДНК. Тих, що залишилися у кормовому відсіку, теоретично можна було врятувати. У НАТО розвинена система спостереження за човнами. Потрібна відповідна тактика, щоб пройти особливі точки. Після червневої «автономки» 1991 року у Гренландському морі за виконання бойового завдання отримав орден Червоного прапора. Я щасливий, що ніколи не мав травмованих, ніхто не загинув. Хоча під водою було легше, бо в частині стільки паперової роботи, що доби не вистачало для неї. Коли звільнявся, наш човен був визнаний кращим у російському флоті.

У Василя Михальчука було лише одне бажання – повернутися додому в Україну. Адже відтоді, як одружився (а дружина теж з цих країв), сім’я змінила 22 місця проживання, найстарший син навчався у восьми школах! У Владиславівці, куди приїхали 1994 року, купили недобудований будинок. Потім командир човна усе зробив тут своїми руками. Був час, що сім’я навіть тримала корову, бо грошей на все не вистачало. Правда, минулого року Росія підвищила пенсію. Це зараз мічман російського флоту одержує три тисячі доларів, а тоді були часи, що у відпустку не могли піти, бо не платили. Троє синів уже одружені, і цікаво, що усі невістки – з Млинівського району. Старший пішов шляхом батька – закінчив те саме військове училище, захистив кандидатську і тепер працює у штабі в Санкт-Петербурзі. Проте вже по сусідству з батьком будує свій дім. Середній проживає у Рівному, а найменший з батьками. Тепер у Василя Володимировича є час бавитися з внуком, бо своїх дітей майже не бачив. Було, що із сім’єю був лише 62 дні у рік. А ще він жартує, що зараз уже розбудовує Україну.

– Ігор, найменший, ініціатор встановлення флагштока, – каже наш цікавий співрозмовник. – Тепер на релігійні та українські свята вивішуємо український прапор, а на День Перемоги, ВМФ і день народження – стяг військово-морського флоту.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

Рівненська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

• Нравится
•