Іван без руки та його жінки
Продовження. Поч. у №№47 (921) – 4 (930)
– Знаєш, вона не проти приїхати до мене жити. Що б ти на це сказав?
– Давно пора тобі сім’ю заводити!
– Але у неї двоє дітей.
– То й що? Менше тобі роботи буде! – пожартував я.
– А серйозно можна другові порадити? – образився Йван.
– Гаразд. Вона тобі подобається?
– Дуже!
– А ти їй?
– Думаю, що теж.
– Тоді нічого й думати – он уже лисина твою чуприну проїдає!
– Значить, писати, щоб приїжджала?
– Я б на твоєму місці відбив би і телеграму!
З телеграмою я, звичайно, пожартував, але Йван був такий забембаний Елеонорою, що від мене подався прямо на пошту.
За днів три-чотири у Руцьк надійшла відповідь з Рязанської області, де мешкала шикарна жінка на ймення Елеонора: «Зустрічай вісімнадцятого поїзд Москва-Брест їду з дітьми речами крапка».
До вказаного числа зоставався ще майже тиждень, і всі ці дні Йван не знаходив собі місця. Брався щось робити: причепурював і так чепурну свою хатину чи лозунга нового у клубі писав, але робота не трималася його єдиної руки. Вечорами приходив до мене й розпитував про тонкощі сімейного життя, надокучаючи прискіпливістю.
– Їй-Богу! – казав йому. – Ти солідний уже чоловік, а ведеш себе наївніше за підлітка, якого батьки надумали оженити!
Йван гнівався і йшов додому, але наступного вечора приходив знову з іще дурнішим запитанням.
Нарешті настало вісімнадцяте, і ми поїхали його «Запорожцем» на станцію. Позаду до машини він приладнав саморобного причепчика, якого позичив у когось зі своїх приятелів, адже Елеонора їхала з дітьми та речами, а скільки тих речей узяла із собою – невідомо. «Може, ще й причепчика буде замало», – стурбовано буркотів, ладнаючись в дорогу.
Виглядаючи потяг, Іван нервово ходив по перону і від хвилювання аж закурив, попросивши у мене сигарету, хоч давно вже покинув.
Й от причмихав паровоз, тягнучи за собою зелені пасажирські вагони. Елеонора їхала в тринадцятому. Ми прикинули, де він має зупинитись, і почимчикували туди.
Потяг зупинився. Слідом за провідницею з тринадцятого вагона зійшла середнього зросту молодичка в розщібнутому зеленому плащі, з пишним бюстом, що розпирав блузку, з копицею рудого волосся, що вибилося з-під хустинки, яка сповзла на шию. Помітивши нас, жінка радісно помахала ручкою.
– Елеонора! – захоплено гукнув Іван.
– Ваня! – у тон йому відгукнулася вона.
Обоє кинулись одне до одного. Та вмить молодичка оговталася:
– Ваня, нада вєщі немєдленно забрать с поїзда і дєтєй!
Ми вскочили у вагон і хутко позносили на перон валізи та клунки. Діти, правда, зійшли самі. Було їх, на великий Іванів подив, не двоє, а… троє: дві дівчинки років чотирьох і десяти та п’ятирічний хлопчик.
Поїзд рушив далі. Ми стояли біля купи Елеонориного багажу. Спантеличений Іван, мовби не довіряючи своїм очам, поглядав то на дітлахів, то на Елеонору, то на мене.
– Дєті, – ігноруючи запитальний погляд Івана, мовила поважно Елеонора, – познакомтєсь, ета ваш новий папка!
– Але ж ти казала, що в тебе їх тільки двоє, – нарешті прорвався в Івана голос.
– Нє сєрчай, Ваня – так вишло, – пригорнулася до нього молодичка. – Нєужелі с трємя ти міня разлюбіш?
– Та ні, де двоє, там і третьому місце знайдеться, – зітхнув і кивнув мені, щоб вантажити речі.
Впакували не тільки причепчика, а й половину «Запорожця», так що в салоні Йванові не знайшлося місця.
– Не біда. Сяду на причепчику, – вирішив. – Заодно і речі притримаю, щоб не загубилися по дорозі.
Так і рушили. Але за Яновом (саморобка є саморобка!) причепчика того з Іваном і загубили. Добре, що я вчасно помітив і ми проїхали без нього всього з півкілометра.
Микола ШМИГІН
(Далі буде)
| Comments: |
