Десять років доглядає сусідів-інвалідів
Коли Надія Гапонюк із села Галина Воля Старовижівського району прийшла нарешті оформляти опікунство над двома психічно хворими сусідами, спеціалісти аж руками сплескували від здивування. Казали, що таких відчайдухів у їхній практиці ще не було! Не кину ж їх, геть нетямущих, напризволяще», – й собі дивується Надія Федорівна. І ось уже десять років несе цю ношу.
Іван для Надії ГАПОНЮК, як дитина
– Такі бідові, що мені серце стискалося від розпачу за них, – каже Надія Федорівна. – Тітці Дарці було вже за 70 років: сухенька, маленька жіночка, яка мусила тягнути на своїх згорблених плечах аж трьох інвалідів першої групи. Її чоловік, колишній фронтовик, був лежачим після інсульту, а двоє дорослих синів через важку розумову відсталість обслуговувати себе взагалі не могли. Мені було шкода на неї дивитися. Тим більше, старший її син Микола ще й був агресивний. Горе, та й годі…
Живучи поряд, Надія Федорівна не могла залишатися осторонь. То допоможе тітці Дарці перестелити постіль під дідом, то принесе поїсти та нагодує усіх, коли господиня занедужає. За кілька років відмучився і відійшов у інший світ паралізований дідусь, слідом за ним геть розхворілася і тітка Дарка. Вона, до речі, лише на півроку пережила свого чоловіка.
– Перед смертю сусідка казала, що родичів у них немає, тож Миколу й Івана, швидше за все, відвезуть у психлікарню. Мовляв, такий вже у неї, та й у них, був хрест, – згадує Надія Федорівна. – Але за ті роки, що ми прожили поруч, всі уже звикли один до одного. Миколу та Івана я сприймала як дворічних дітей: зранку їх треба вдягнути, нагодувати, відправити на вулицю погуляти, помити, погладити по голівці, заспокоїти. А це не так уже й важко. Тож коли померла тітка, продовжувала піклуватися про них. А як інакше – не покину ж їх у холодній хаті, голодних? Через якийсь час голова сільради прийшов радитися: «Що ж будемо, Надю, з ними робити?» Кажу: «То нехай хоч до зими у своєму рідному селі побудуть, а я вже за ними подивлюся».
Вже й зима минула, а за нею ще одна і ще. Надія Гапонюк продовжувала опікуватися братами. Вивчила всі їхні звички, знала, як підступитися. За три роки голова сільради запропонував жінці вже офіційно оформити над сусідами опікунство. Мовляв, хоч у стаж будуть їй ці роки враховуватися, та й в області знатимуть, що інваліди у надійних руках.
– Попервах, після смерті тітки Дарки, я трохи мала проблеми зі старшим, Миколою, – зізнається пані Надія. – Знаєте, які то люди є… черстві. Піде він десь у село, а хтось ні-ні, та й візьметься під’юджувати: «Що, Колько, збирай манатки, бо Надька тебе скоро в дурку відправить. Будеш там гнити!» Уявляєте?! А Микола хоч і мав той самий діагноз, що і молодший брат, але розумівся краще у світі. Можливо, тому й такий агресивний був. Усе сприймав в штики, міг кричати, кидатися речами. Отак поговорить з кимось, і вже на мене сердиться, реве, як звір поранений: «Ти мене в дурку відправиш – я знаю». Заспокоюю, обіцяю, що такого ніколи не робитиму, що все буде добре. Потроху відійде, і знову у нас тиша аж до наступної його зустрічі з черговим «жартівником». Немає вже Колі, помер два роки тому. Іванка гляджу – він зовсім нетямущий, хороша така дитина. Дарма, що роками вже під 60 має. Піде в магазин, побачить, що продавець людям якісь харчі дає, й собі руку простягає. А що таке гроші, йому невтямки. Вони Іванка гонять, він плаче. То я пішла в магазин, попросила, щоб на мій рахунок записували ті пряники чи цукерки, які йому даватимуть. Або, наприклад, у мене в сім’ї невістка Галя. Він так звик до цього імені, що тепер усіх жінок називає Галями. А ще має звичку того, хто йому подобається, по голові гладити, як це роблю я. Деякі бридяться, відпихують. Знову бігаю, прошу – не бійтеся, він же, як дитя мале, хіба ж ви дитину будете сварити за ласку?
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
