«Боже, пошли вітер на «Беркут»

Російською шепотіла жінка, дивлячись на клуби диму над барикадами

Представники влади не втомлюються заявляти, що ситуацію у Києві нагнітає купка радикалів-екстремістів. Та це діє хіба що на зазомбованих прихильників режиму і потрібне лише для картинки російським каналам. Але доки хтось гавкає, караван продовжує рух – у Києві триває народне повстання, яке не має кордонів. На барикадах поруч стоять українці з усіх без винятку регіонів, обіцяючи лишитися тут разом і до кінця. Тут кілька днів були і журналісти «Вісника+К».

Вулиця Грушевського у Києві ось уже більше тижня залишається головною «гарячою» точкою України у протистоянні сліпої і глухої влади та волаючого про розуміння народу. Так і не будучи почутими у ході мирного протесту, у новий бойовий табір з мирного Майдану Незалежності перекочували усі, хто готовий ризикнути життям заради України, своїх дітей, онуків – у кожного тут своя мотивація. Свавілля режиму дістало і російськомовних мешканців сходу, і загалом миролюбних жителів українських Карпат. Тут і афганці та шахтарі із вибухонебезпечної копальні імені Засядька, і студенти, і фанати футбольних клубів, і представники праворадикальних організацій. Нерідко на барикадах збираються цілими сім’ями.

Цей табір щодня живе своїми важливими турботами. Будь-який фронт неможливий без надійного тилу – підтримки простих киян. Міліцейська блокада практично перекрила надходження сюди великими партіями харчів та дров. Тож щоранку прості кияни прямують до Майдану з провізією. «Екстремісти» на престижних дорогих джипах, які викликають менше підозр у доблесних працівників ДАІ, невеличкими партіями підвозять дрова. Сльози навернулися на очі, коли бачили, як двоє молоденьких киянок, обманувши міліцейський кордон, обіймаються зі словами «Ми молодці», бо змогли провезти за барикади кілька коробок їжі. Не цураються жінки й важкої роботи. Монотонно видовбують бруківку, яка є головною зброєю протестувальників, чистять сніг для будівництва барикад, бігають прямо на передову з харчуванням. Але, напевно, на все життя запам’ятаються очі літньої жінки, яка, стоячи за барикадами, де протестувальники за допомогою підпалених шин створювали димову завісу для захисту своїх позицій, хрестилася і російською мовою пошепки у небо відсилала молитву: «Боже, пошли ветер на «Беркут».

Чималу роль відіграють волонтери-медики. Оскільки під час протистоянь за одну ніч через їхні руки проходить по 300-400 поранених, то на Грушевського облаштували уже два медпункти.

Майдан і спільні прагнення об’єднують людей. Лікар-анестезіолог з Кременчуга

Євген приїхав на Майдан волонтером у розпал протистоянь. Провівши дві безсонні ночі, двічі потрапляючи у полон, отримав трохи відпочинку лишень на третій день. І тільки тоді знайшлася вільна хвилинка, аби як слід познайомитися з колегами та охоронцями, які захищають лікарів (охорона з’явилася після того, як «Беркут» став цілеспрямовано обстрілювати медиків). «Почали розказувати, хто звідки. Колега – з Одеси, охоронці виявилися з Чернівців, Луганська, Чернігова і Харкова. Нам усім стало так тепло на душі, що ми усі українці єдині. А вже коли загиблого вірменина Сергія Нігояна з Дніпропетровщини відспівував греко-католицький священик, на очі навернулися сльози. Він там, у себе на батьківщині, навіть уявити не міг, хто його проводитиме в останню путь», – розповідає Євген.

Окрема тема – настрої людей. Більшість з них підуть з Майдану лише у разі повної перемоги. Активні учасники дій на Грушевського постійно говорять про те, що готові йти у наступ. У кожного третього з вуст злітає страшне слово «зброя». Чим довше влада робитиме вигляд, що незадоволені лише кількасот екстремістів та радикалів, і пропонуватиме на переговорах якісь порожні «поступки», воно звучатиме все частіше.

Але попри таку налаштованість, є ще один фактор, який поки що можна використати. Люди радикалізуються, а недовіра до представників владних офіційних органів і структур стає тотальною (часом справді доходить до абсурду – на Хрещатику в одній покинутій будівлі активісти хвилин двадцять не дозволяли пожежним гасити вогонь, бо підозрювали їх у якихось можливих підступах). Але з особливим трепетом мітингувальники ставляться і до переговорів, які щодня відбуваються на їхніх очах. Усі набати і голоси затихають, не важливо – чи то іде до міліції на серйозні перемовини хтось з лідерів опозиції, чи то просто до солдатів Внутрішніх військ приходять поговорити «про життя» жінки. Українці, які стоять на Майдані, не хочуть битися з іншими українцями. Тобто поки все ще у руках влади. Але кожен втрачений день не наближає нас до порозуміння.

Сергій КРАЙВАНОВИЧ,

м. Київ

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•