Платного навчання не було, а випускники отримували роботу

Стверджує колишній директор Львівського поліграфічного технікуму Григорій Козицький

У селі Стремільче Радехівського району Григорій Козицький – авторитетна та шанована людина. Він майже тридцять років був директором Львівського поліграфічного технікуму. Хоч і живе у Львові, але щороку навідується до батьківського дому. Тут проводить літо й осінь.

Григорій Гнатович – мудрий, інтелігентний чоловік. Свого часу очолював один з найпрестижніших навчальних закладів Української Радянської Соціалістичної Республіки – Львівський поліграфічний технікум. Тут навчали на друкарів, лінотипників. Колись це були популярні спеціальності. Здобути їх мріяли не лише діти із західних областей України, а й з Дніпропетровська, Сум. Двадцять вісім років віддав він цьому закладу, тому з ноткою суму у голосі згадує минуле:

– У поліграфічному навчалися майже тисяча учнів разом із заочним відділенням. За мого керівництва збудували гуртожиток на 537 місць.

Такого поняття як платне навчання за Союзу не було. А про те, що студент за гроші може здати сесію, ніхто й подумати не міг. Може, деякі викладачі і отримували символічні могоричі за заліки, але це не було системою і засуджувалося. Наші кадри дуже цінувалися, бо ми єдині в Україні готували спеціалістів з друкарської справи. Усі без винятку випускники гарантовано отримували направлення на роботу. Інша річ, що не дуже хотіли туди їхати, бо посилали у Харків, Одесу, Дніпропетровськ – міста, де була розвинена друкарська галузь. Зараз заклад дещо перепрофілювався. Більше уваги акцентують на новітніх комп’ютерних технологіях.

– Маючи такого знаменитого односельця, напевно, знайомі неодноразово просили посприяти їхнім дітям у вступі?

– Зверталися люди з мого рідного села, сусіднього, але я ніколи не зловживав своїм службовим становищем.

– Нинішні директори навчальних закладів мають великі маєтки, дорогі автівки. А що Ви заробили?

– О, ні-ні, – сміється чоловік. – Розумію, на що натякаєте. Я й досі їжджу на стареньких «Жигулях», яким 26 літ. Живу разом з внуком у трикімнатній квартирі у Львові. Але більше часу проводжу у селі в батьківській хаті. Для мене це найкраще місце на землі.

– Чим гордитеся сьогодні?

– Своїми дітьми, внуками та правнуками.

Руслана ТАТАРИН,

Львівська область

 

• Нравится
•