Мішок борошна, що сховали в криниці, врятував сім’ю
Старий Степан вийшов з хати, а назустріч йому зграйка малих посівальників. Четверо підлітків весело розмовляли. Один з них, витягнувши з плетеної торбини гривню (видно, був за касира), невдоволено пхикнув: «Ото бабця-сусідка втнула. Гривню дала. Найменше. Цукерок не купиш, на ігрові автомати також замало... Ну, хіба то гроші? Хіба поділимо?» І під дружний регіт своїх друзів розшматував ту гривню на дрібні шматки. Вітром покотило клаптики купюри по землі. Один впав до ніг Степана. І дідусь у ту мить подумав: це ж скільки куснів хліба за ту гривеньку можна було б купити?
...Степан ціле життя при будь-яких заробітках – чи то ще у рублях, чи у гривнях все вимірював шматком хліба. Бо знав йому справжню ціну. Він вперше цієї зими не поїхав на Східну Україну, звідки родом. Літ йому накувала зозуля так багато, що й за плечима вже негоже носити: донизу гне і від тих років, і від думок, і від сумних спогадів. Чи думав він, що доживе, що виживе, що переможе?.. А таки переміг… Бо врятував мішок борошна, який батько сховав у… криниці.
...Степан на Волині проживає не один десяток літ і вважає цей край рідним. На схід України їздить після Водохреща. Саме тоді загинули його дід та баба. Так, він вважає, що загинули, а не померли. Загинули від вимушеного голоду, від «червоної мітли», загинули від того, від чого при здоровому глуздові і бодай краплі совісті не гинуть. А тоді, у тридцять третьому, допустили... Чи спланували.
– Врожай того року був, та ще й непоганий, – не раз розповідав Степан уже своїм онукам. А ті малими не могли й зрозуміти, як то так можна було голодувати. Он, мама зранку всіх заставляє їсти. А йдучи до школи, снідати так не хочеться… Хочеться спати…
– І зерно вродило, і картопля була. І квасоля, – покашлюючи у сиві вуса, казав, а сльоза котилася при тій згадці і десь знаходила сховок на щоці у глибокій борозенці. Влітку такій засмаглій, ніби дідусь з якогось морського курорту приїхав. А насправді – просто любив трудитися на землі усе життя. Не дивився, що з неба припікає – замолоду згрібав сіно для корови, а тепер, коли вже літ за плечима ого-го – то вже для кози. Пильнував, щоб дощик, бува, не вплівся у копицю і не зіпсував його годувальниці зимовий продуктовий запас.
Діти слухали розповіді дідуся і не розуміли, чому дідо при згадці про зерно, картоплю і квасолю плаче. Он, на столі котлетки парують, домашнє масло гіркою лежить, а їсти геть не хочеться.
…Степан же знав ціну хлібові, ще коли під стіл пішки ходив. Хоч жили заможно, але довелося й голоду зазнати. Його батько мав чимало землі. Був працьовитим, тож у хліві і мукало, і хрюкало. Мати, пам’ятає, завше готувала по суботах пироги (щоб порадувати сім’ю у неділю за обіднім столом). Хліба напікала на цілісінький тиждень. Степан любив дивитися, як вона залишала у діжі закваску з хмелю. Казала, що з того затверділого борошна згодом виросте хлібчик. Тоді Степан не розумів, як він може вирости. Та коли ненька починала замішувати тісто, підсипаючи борошно, а згодом ставила його біля великої селянської печі, щоб зігрілося і «підросло», то воно і справді, пускаючи бульки, піднімалося. П’янко лоскотало в носі. Степан зачаровано дивився на матір. Яка ж вона гарна… Поверх гладенько причесаного волосся – квітчаста біла хустка. Руки так вправно вимішували тісто, ніби м’ячиками жонглювали. Одного разу і малий попросився до роботи. Мама засміялася. Вимила маленькі хлопчачі рученята і дозволила помісити. Степанко, всунувши руку в тісто, не міг нею і поворухнути. О, нелегка то робота. Тепер він знає, чому у мами на лобі під час приготування хліба крапельки поту виступали. Від трудів нелегких.
…Батьки хотіли розширювати оселю. Адже росло у сім’ї двоє синів, мама мріяла ще й про дочок. Баба з дідом також тулилися з ними у хатинці на дві маленькі кімнатки. Але не судилося. Адже осінь-зима 1933-го усе перекреслила. Степанко пам’ятає, як батько казав, що треба продати збіжжя, щось лишити й собі, щоб вистачило на хлібець на цілий рік. Та де там… Прийшли пузаті дядьки, повантажили мішки на підводи, забрали із собою ще й їхнього єдиного коника і повезли… Мати голосила, хапала непроханих гостей за руки, благала залишити щось дітям, а вони відштовхували її. Жінка впала і ще довго лежала на запиленій дорозі. Батько поклав свою важку порепану руку на мамину голову і сказав:
– Виживемо, жінко…
Ганна не знала, що її Петро вночі не спав. Селом пішли чутки, що «червона мітла» нагряне і буде забирати збіжжя, приблизно вже й підрахували, скільки його є у кожній оселі. Але Петро знав, що хоч мішок, а таки втаїть від дармоїдів. Він знайшов у господарстві просмолений мішок. У кілька інших всипав грубого помелу борошна. Потім добре запакував його у просмолений. І – у криницю. Вона була неглибокою. Петро розумів, що будуть шукати скрізь: у клуні під сіном, штрикатимуть у землю, але не здогадаються, що сховок у… воді. Так і сталося.
Довго не наважувалися вийняти з води той мішок з борошном. Батько нікому про нього не казав. Спочатку перебивалися картоплею із квасолею. Та влада і ці харчі переполовинила. Велика сім’я уже відчувала нестатки. Дечим доводилося ділитися з родичами. А поставки росли і росли. Батько спересердя, коли вигребли з комори останній біб, кричав:
– Шкіру з мене здеріть, ще шкіру… – його кинули на землю, і він замовк. Малі хлопчаки, як вовченята, з-під лоба дивилися на тих страшних гостей.
…Коли ж батько пізно ввечері, затуливши вікна рядном, разом з дідом вніс у хату мокрий мішок з борошном, мама з бабою розплакалися. На диво, запаси збереглися, тільки де-не-де промокли. Але то не біда. Мама розмочувала збиті груди борошна, додавала закваску, полову з льону і пекла млинці. Діти просили хлібчика, щоб в «горлі не дерло», але мама, втершись від сліз, підкладаючи малим більший шматок і наливаючи у кварту чаю з трав, казала:
– Потерпіть до весни… Потерпіть.
І вони терпіли. Як і баба з дідом, які здебільшого відмовлялися від їжі:
– Не хочемо… Хай дітям.
Коли мама забирала від них хліб, щоб додати хлопчакам, то старі казали:
– Ми нажилися. А вони нехай виживають – он, які худющі…
….Баба з дідом до весни, коли можна «пастися» на землі, не дожили. Померли ще взимку. А от мама з батьком та діти вижили. Доля закинула двох братів на Волинь. Тут вони одружилися. Петро та Анна так і лишилися жити на сході України. Та розбагатіти на своїй землі вони так і не змогли – усе забрали в колгосп, де вони працювали, заробляючи трудодні…
Степан трудився на заводі. Відпустку завше брав взимку і їхав на свою малу батьківщину, щоб вклонитися могилам діда та баби, а згодом і батьків. Він брав велику запашну паляницю, ніс на кладовище, де разом з родичами розламували її і їли. А коли він бачить тепер недоїдені шматки хліба на смітнику, то одразу плаче… Не може спокійно спостерігати за тим, як підкидають ногами копійки чи гривні. Дідусь одразу ж прицінюється, скільки ж то хлібця за них вийде…
Тетяна ХУТІРСЬКА
| Comments: |
