Іван без руки та його жінки
(Продовження. Поч. у №№47 (921) – 3 (929)
Що говорити, у певний час Нінель таки досягла свого і народила донечку. Щасливий Зарубін тиждень замочував довгождану подію, хоча перед цим збирався з дружиною провести серйозну розмову, бо йому таки надійшло кілька сигналів про її поведінку під час його відряджень. Але щастя майора тривало недовго: якось він, міркуючи про їхнє з Нінель життя, вирахував, що якщо керуватися зворотнім відліком з дня народження Алінки, то виходило, що зачав її він, перебуваючи далеко від коханої. Неприємні мурашки забігали по спині Зарубіна. Згадалися сигнали, про які було вже забув. Від розпачу дорогою додому завернув у «Чайну» і випив триста грамів горілки. Алкоголь його збадьорив і надав рішучості. Отже, розмова між Зарубіними таки відбулася. Нінель відкидала усі його звинувачення і радила уважніше подивитися на дитинку:
– У неї ж усе твоє: і носик, і ротик, і вушка!
Зарубін схилявся над ліжечком, де агукало немовля, і справді бачив у ньому своє відображення. Бо йому ще більше хотілося побачити ті спільні риси на крихітному личку, ніж лукавій матусі.
На якийсь час він заспокоювався, та оскільки Нінель його відрядження стали подобатися з кожним роком усе дужче, а від сигналів застрахуватися вона не могла, то сімейні скандали у них стали явищем системним. Одначе розлучатися Зарубіни і не думали: він продовжував її кохати, хоч і знемагав від ревнощів, по-своєму кохала його і вона, не перестаючи мріяти про статус генеральші.
З Підмосков’я Зарубіна, уже полковника, перевели на Полісся командувати зенітно-ракетним підрозділом, дислокованим у лісах нашого району.
То було ціле військове містечко – з усіма комунікаціями й житлом для офіцерських сімей. Заправляла там усім, окрім військових справ, Нінель, або, як її називали позаочі, Командирша. Ясна річ, і на вечері, яку вдячні ракетники влаштували самодіяльним артистам, першу скрипку грала вона. А коли всі повпивалися, Нінель заманила однорукого красеня у якусь завалену декораціями та іншим клубним мотлохом комірку, де пізнала і його приховані достоїнства.
Якийсь час коханці таємно зустрічалися то в Янові, то у Пінську, то навіть у Бресті. Не позбавлена романтичних ухилів, Нінель призначала побачення у несподіваних місцях. Спочатку це додавало їхнім взаєминам приперченої родзинки. Лише одна проблема турбувала Оліферовича – доїзд до того місця. Автобусне сполучення в районі було тоді ніяке, виручав інколи попутний транспорт. Мотоцикл свій Іван уже поміняв на «Запорожець», та роз’їжджати ним без прав навіть по Янову, не кажучи вже про Пінськ чи Брест, було ризиковано. Кілька разів просив мене звозити його, як іншої ради не знаходив у екстрених випадках, бо я хоч на власні колеса не розжився, але на права здав ще під час навчання.
Одного разу ми виїхали в дощ, на мокрій дорозі «Запорожець» знесло в канаву, перекинуло й поставило знову на колеса. Двигун заглох – як відрізало. Ми навіть злякатися не встигли, лише оторопіло переглянулись один з одним.
Я вилаявся, а Йван, помовчавши, сказав:
– Повертай додому! Це мені попередження.
Так закінчився черговий Іванів роман. Правда, приятелям, які цікавилися, чому порвав з Командиршою, відповідав жартома:
– Щоб урятувати село!
І додавав після значущої паузи:
– Полковник попередив: ще раз зустрінуся з його жінкою, випустить на Руцьк ракету!
Отакий був дотепник.
***
Й усе ж таки Оліферович своєї обітниці не дотримався. Було йому вже за сорок, як з’їздив на курорт у Сочі. Повернувся з Півдня не лише засмаглий, а з палаючими очима.
– Познайомився в санаторії з однією, – розповідав мені відразу після приїзду. – Якби ти тільки побачив, яка то шикарна жінка!
– Молодець, даремно часу не витрачав, – похвалив я.
– А яке ім’я у неї незвичайне! Еле-оно-ра!
Вимовив протяжно, мовби милуючись кожним складом, і в очах його промайнула тінь минулої, але ще не згаслої втіхи.
(Далі буде)
Микола ШМИГІН
| Comments: |
