Поліське болото привело до Бога
Дмитро Вікторович, як завжди, усміхнений запрошує до столу. Його усі люблять і шанують за щиру вдачу, відвертість, доброту. Ну, а силою цього чоловіка просто захоплюються, і це незважаючи на те, що він уже на пенсії. Що то значить, чоловік усе життя займався спортом, тим більше, майстер спорту з боксу. Щоразу при зустрічах він розповідав безліч цікавих історій зі свого життя. І лише нещодавно, коли мова зайшла про віру в Бога, сказав:
– Я був скептиком і релігію та Бога серйозно не сприймав. Та коли моє життя було за декілька сантиметрів від смерті і молитва мені допомогла врятуватися, увірував. Тепер знаю, що ми без Господа нічого не варті.
***
– З Миколою познайомився ще в молодості – разом були на студентській практиці. Так здружилися за три місяці, що продовжували спілкуватися й далі, – починає розповідь мій знайомий. – Тоді ми мобільних не мали, а дзвонили на домашні телефони і фактично щоліта або він до мене у гості приїжджав, або я до нього їхав хоч на декілька днів. Згодом одружилися – один в одного теж ці оказії відзначали. І так ми залишилися друзями аж дотепер. Правда, постаріли трохи, бачимося рідше. Зате тепер по телефону спілкуємося без жодних проблем. Микола живе на морі, тому я до нього їду частіше навесні або влітку відпочити, а він у мене любить погостювати восени, у грибний сезон.
***
Вже згодом дізнаюся, що Микола – дуже відома особа в українській науці. Він має професорське звання й багато зробив для сучасних медичних технологій. Свої лекції читав у європейських та американських вузах. Тому для нього найкращий відпочинок – це природа, тиша і друзі, з якими можна поговорити, як кажуть, по душах. Того року, коли чоловікам було ледь за сорок, Микола подзвонив до Дмитра і сказав, що десь під кінець вересня приїде до нього на тиждень, аби походити по лісу.
– Ми з дружиною як годиться приготувалася до приїзду товариша. Закупили м’яса на шашличок, хорошої горілочки. Хоча ми не любителі оковитої, але чарку-другу при зустрічі можемо випити, – наливаючи свою домашню наливочку на травах, каже Дмитро Вікторович. – Зараз переконався, що краще пити хорошу домашню самогонку, а ще коли додати травички, калганчику, то вона організму не зашкодить. А «казьонка» нинішня швидко з ладу виведе й міцного мужика.
***
Зустріч друзів була теплою (три роки не бачилися). Отож, було про що поговорити. На третій день після приїзду вирішили їхати по гриби – Дмитро Вікторович місця, де вони ростуть, на Волині знає дуже добре. Його ще дід привчив до лісу.
– Виїхали ми першою електричкою у бік Ковеля, – продовжує Дмитро Вікторович, – ще вдосвіта. Коли вийшли на станції, надворі було темно. Пішли звичною дорогою у знайомому мені напрямку. Та чомусь спало на думку скоротити дорогу. Вирішив іти навпростець. Я знав, куди мені треба потрапити і як іти. Але ніколи раніше цим шляхом не ходив. Це називається, пошкодував ноги мого товариша. За деякий час почало світати, але туман такий – нічого не видно. Не поспішаючи, ми продовжували йти лісовими стежками. Згодом вийшли нібито на поляну. Ступивши декілька кроків вперед, полетіли у якусь яму. І тут я відчув, що ми у болоті. Спочатку ніякого страху не було, сподівався, що легко звідси виберемося. Та болото виявилося дуже гнилим. За лічені хвилини ми вже зав’язли у ньому до пояса.
***
Підтримуючи один другого морально, друзі докладали зусиль, аби за щось вхопитися і вилізти з гнилля. Та сили стали швидко обох покидати. А болотний запах геть затьмарював свідомість. Дихати ставало все важче і важче.
– Глянувши на Миколу, зрозумів, що він ось-ось втратить свідомість. Він важив усього 76 кілограм, тому я з усього маху фактично вирвав його з трясовини і відкинув вбік. Він там і лежав, не ворушачись. А я знову став пручатися, аби таки вирватися зі смертельної пастки. Але марно. Болото сягнуло моїх плечей. Фактично уже не міг поворухнутися. Правда, трошки раніше зняв з руки годинника, якого отримав як спортивну нагороду. Подумав: якщо будуть шукати, знатимуть, де ми поділися.
І тут пригадав, як дід мене колись вчив: «Синку, якщо в житті будуть якісь великі проблеми чи трапиться щось дуже небезпечне, ти розслабся, як тільки зможеш, і читай «Отче наш». Це велика поміч при біді». Так і зробив. Якось розслабився і почав проказувати цю молитву, а дід мене її добре навчив. Чесно кажучи, не знаю, яка сила мене звідти виштовхнула, тому що отямився, лежачи за два метри від Миколи. Сонце стояло високо в небі, вже йшло до обіду. Дотепер дивуюся, як ми там не задихнулися, навіть якби й не втопилися. Микола дихав, я почав його торясти…
***
День був теплий, сонячний. Чоловіки дісталися до озерця, де випрали верхній одяг і трохи обсушили його біля багаття. Зібравшись, все-таки вирушили по гриби, тим більше, що місце, до якого йшли, було поруч.
– Ось тоді я знову згадав свого діда, який мені весь час казав, що людина без Бога нічого не варта, що лише Господь – перший помічник у будь-якій справі. Ми думаємо, що ми самі чогось досягли, щось можемо – це не так. Нам усе дається Богом. Варто Богу відступити від нас – і все, ми безпорадні. Я такий силач, а з болотом справитися не зміг. А Господь мене, доки молився, за якусь мить і врятував. Відтоді я дійсно повірив у Бога, і з цією вірою живу уже більше двадцяти років. І щоразу все більше й більше переконуюсь у силі Божій. Мій товариш Микола теж став віруючим. До церкви почав ходити, сповідатися, причащатися. Тепер думаю: Господь, якщо хоче спасти душу людини, то знайде спосіб привести її до себе...
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
