Мила, кохана, незабутня
«Мене залишила дружина моя, зостався навіки без сонечка я, та смерті для себе я не зову і з серцем розбитим живу та й живу...»
Час летить як на крилах, і проти цього важко щось заперечити. Особисто я незчувся, як уже дев’ять років минуло відтоді, як для мене стало непорушно звичним правилом майже кожного тижня, точніше, щосуботи-неділі, за рідкісним винятком, коли щось непередбачене може істотно завадити цьому, вирушати за місто в одному і тому ж напрямку. Відправною точкою цієї путь-дороги є місце посадки на маршрутне таксі зі знайомою цифрою «5» на вітровому склі чи на тролейбус №11. Праворуч від його кінцевої зупинки починаються перші хати села Гаразджа, а неподалік, ліворуч, видніється повитий людською печаллю цвинтарний масив, що лежить обабіч велелюдної траси, яка веде до Рівного.
Печальна пристань
Дружина Люба, Петро МАРЦЕНЮК з дочками Наталею і Лесею
У цій сумній обителі під вічним спокоєм мені уже знайомі кожен квартал, кожна стежина, чи то взята в асфальт, чи огороджена трав’яно-квітковими смужками. Плити надмогильні, пам’ятники, кам’яні стели, обеліски і прості дерев’яні пірамідки. Хрести і п’ятикутники.
І написи, написи...
А я тим часом щоразу простую далі, на узвишшя до найдорожчої з могил на цьому цвинтарі, на чергову зустріч, під час якої не відбудеться найкоротшого діалогу, крім одного внутрішнього монологу, зі своєю дорогою дружиною, яка спочиває тут вічним сном. Находилася, натрудилася, натомилася і спить... Палають гарячим полум’ям її улюблені чорнобривці на всю довжину земляного надгробка, яскравіють айстри і хризантеми в узголов’ї. Не почув я останнього її слова, коли прощалася з білим світом. Не довелося мені закривати її очі в ту мить, як пекельна кома зупинила зболене серце. Давня і підступна недуга довго підстерігала мою дружину Любу. Та й у гадці не було, що фатальна розв’язка настане так несподівано.
Дивлюсь в зажурі на встановлений на пам’ятнику фотопортрет дорогої людини – миле обличчя з ледь помітним усміхом на ньому, теплий лагідний погляд, що, здається, проникає в саму душу, і згадую, згадую... Скільки всього пережито, перероблено, перезвідано і доброго, і лихого за десятки років подружнього життя!
Дівчина з варениками
...Було це у грізному сорок четвертому році. У ті липневі дні саме розгорталася Львівсько-Сандомирська операція радянських військ. Наша дивізія з боями просувалася до Західного Бугу. На шляху до нього в околицях Локач їй довелося долати укріплену гітлерівську лінію, йменовану ними Лінією принца Євгенія. Кривавилися рани вцілілих у боях наших солдатів. Поранені, які потребували госпітального лікування, проходили його у дивізійному медсанбаті, щоб незабаром знову повернутися у бойовий стрій. При медсанбаті була так звана команда тих, що одужують, у якій на ту пору знаходився і я.
Два дні і одну ніч, відпущеного на долікування часу, ми провели на застеленій плащ-наметами соломі в одній з уцілілих стодол щойно визволеного маленького села, яке значилося на карті-двоверстці як Вулька Шельвівська. Ніби зараз пам’ятаю: того недільного ранку поріг стодоли переступило юне дівча, тримаючи в руках велику ринку, наповнену паруючими варениками з вишнями.
– Їжте, хлопці, і здорові будьте, – запросила. – Я підглядала за вашим кухарем, він чомусь такої страви для вас не готує.
...А потім були листи, які носила польова пошта у двох напрямках – між маленьким волинським селом і багатьма населеними пунктами Польщі, Німеччини, Чехословаччини, де проходив на завершальному етапі війни наш Перший український фронт. Наступна наша зустріч з Любою відбулася аж через два роки, коли я на декілька днів завітав до неї, повертаючись з другом-однополчанином Романом зі Львова після невдалої першої спроби вступити в один з тамтешніх вузів. Багато можна було розповісти про ту незабутню зустріч, оповиту теплотою романтики. А найглибше враження залишили мелодійний передзвін Любиної гітари-семиструнки, під акомпанемент якої вона задушевно співала до того не чуті мною пісні. Теплінню зворушливих почуттів лягали на душу слова про молодого січовика, який помирав у самотині серед вічних снігів. А ще: «Як мене у тюрму забирали, то ти слідом за мною ішла, кати в мури тебе не пускали – ти на катах одежу рвала...», «Закуй мені, зозуленько, коли охота є, заковане, зозуленько, коханнячко моє...». Назавжди запам’яталася пісня «Я бачив, як вітер берізку зломив», особливо такі слова з неї, які з бігом часу провісницьки наповнилися для мене змістом невиплаканого горя: «Мене залишила дружина моя, зостався навіки без сонечка я, та смерті для себе я все не зову і з серцем розбитим живу та й живу...»
До скону свого життя не дасть мені спокою розпука каяття, що, одружившись з Любою, я не зумів ощасливити її. Менше трьох років вдалося нам прожити разом після шлюбу. А потім почалися мої митарства по гулагівських маршрутах, які тривали майже сім років замість визначених військовим трибуналом двадцяти п’яти... А Люба з донечкою, якій ще й року не сповнилося, залишилася на поталу недругів. Про те, як їй жилося без мене, свідчать листи від неї, які розшукували мене під непривітним небом Колими. Ось тільки уривки окремих з них, писані в останні два роки перебування в таборах (раніше дозволялося одержувати два листи в рік), але й ця куца пільга не завжди дотримувалася.
Листи надії
«Я почуваюся майже нормально. Правління затвердило мене ланковою. Мусила погодитися, бо інакше не дали б города. Ганю Сахарчук зняли з ланкової, одрізали город, кричали, що вона займається антирадянською пропагандою, зв’язана з арештантами, бо чоловіків брат сидить у Воркуті».
«Коли б не Леся, я вже давно завербувалась би десь на Нову Землю, а як ні, то давно покінчила із собою, так мені осточортіло те кляте життя. Сьогодні неділя. Всі пішли на жнива. Я не пішла, бо нездорова. Лякають штрафом. Але мокрий дощу не боїться».
«Чому я зимою, коли лежала на смертній постелі, не заснула назавжди. Навіщо було мені вставати і ще мучитися. Найгірше буває, коли зустріну людину, яка вернулася з такого життя, у якому ти знаходишся. Мені тоді здається, що вже всі вернули, тільки тебе нема. Пиши скаргу, може, пощастить».
«Життям своїм похвалитися не можу. З моїми силами дуже важко робити, але мушу. Стараємося з городу більше зібрати жита, ячменю. Але намолоту нема. На те, що в колгоспі дають – 500 грамів на трудодень, – не наїсися. Хліб прийдеться купувати, а за що – не знаю».
«Два тижні я пролежала в лікарні. Прийняла декілька флаконів пеніциліну. Леся вчиться не гірше минулого року, коли мала всі п’ятірки, крім двох четвірок – з креслення та музики. Батьки мої сильно нездорові. Цього року мені важче, як торік, коли ми хоч трохи дров заготовили, а тепер нічого нема на зиму. Авансу одержали 56 кілограмів. Якби не город, не знаю, що прийшлося б робити».
Тут процитовано лише декілька Любиних листів. Багато чого могли б розповісти ті, що одержав від Лесі, кипа яких зберігається у моєму столі. На закінчення наведу зміст останнього свого поштового відправлення з Колими, адресованого дочці Лесі: «Лесюню! Завтра опівночі я сяду на пароплав. За днів чотири-п’ять він перетне море, а потім поїздом буду їхати до тебе. Залишилося якихось двадцять днів до закінчення нашої довготривалої розлуки. Як бачиш, дуже скоро я буду щасливий побачити і розцілувати тебе – свою любиму доню. А поки що будь здоровенька, жди мене і приготуйся зустрічати десь числа двадцятого серпня. Цілую тебе міцно-міцно. Вітай мамцю, дідуся, бабцю. Твій тато».
Петро МАРЦЕНЮК
| Comments: |
