Іван без руки та його жінки
(Продовження. Полчаток у № 47-51)
Хоч і поклявся він не одружуватися, проте женоненависником не був. Можна сказати, навпаки: отримавши від Віруньки «волю», наче сказився, гасаючи на тому своєму мотоциклі по навколишніх селах, видивляючись краль не так вродливих, як доступних, з якими було б легко зійтись і ще легше розійтись. А коли приїздив у село на літні канікули і я, то мусив складати другові компанію чи не у кожному його вояжі, як любив Іван казати, на далекі села.
Всього траплялося під час тих поїздок: і смішного, і не дуже. І ви думаєте, він хоч раз допустив мене до керма? Утім, я й двома руками навряд чи зміг би впоратися з його норовливим «Ковровцем» так, як він однією.
А якось у Мохрі, куди ми приїхали на танці, Іванів «залізний коник», що спочивав біля клубу під плотом, зацікавив тамтешнього дільничного інспектора міліції. Ще б пак, адже на ньому не було номерного знака.
– Чий мотоцикл? – запитав у парубків, які курили під клубом.
– Та то з Руцька приїхали, – відповіли ті.
– Покличте їх мені сюди.
Ми підійшли.
– Чому транспортний засіб без номера?
– Та оце сьогодні тільки купив його, – збрехав Іван.
– Ваші права!
– Ще не маю.
– То ви їздите без номера і прав! – аж тут міліціонер уздрів Іванів порожній рукав. – Та ще й без руки!
Трикратне порушення так ошелешило дільничного, що він лише буркнув: «Щоб я цього «Ковровця» тут більше не бачив», – і пішов геть, хоча ми вже подумали, що доведеться того вечора добиратися додому на своїх двох.
І все ж оте Йванове гасання до добра таки не довело. Одного вечора він помчав у сусіднє село без світла (у фарі згоріла лампочка, а запасної не мав). Дорогу знав, як свої п’ять пальців, тож не вважав темряву перепоною, щоб не скористатися мотоциклом. Але не знав, що вдень перед самим селом насипали на проїжджій частині купу щебеневого відсіву для ремонту вибоїн. Перед нею поставили попереджувальну дерев’яну загорожу, проте хіба встигнеш її побачити у темряві? Йван і врізався у ту купу. Його викинуло із сідла, а приземляючись, відчув гострий біль у правій нозі.
До ранку, поки його не підібрала машина, що везла на ферму доярок, пролежав Йван на купі, потерпаючи від болю. На одній нозі та з однією рукою ні звести мотоцикла, ні завести не міг.
У лікарні виявили закритий перелом гомілкової кістки. Наклали гіпс. Кілька днів пролежав нерухомо, але біль доймав, хоч і кололи знеболююче. Нога почала опухати і чорніти. Мусили розбивати гіпс. Трохи полегшало, але районний хірург став наполягати на ампутації. Іван і слухати не хотів: досить, що йому вже руку відтяли.
Відправили в обласну лікарню у Брест. Але й там ради Йвановій нозі дати не могли.
– Треба різати, – казали, інакше може початися гангрена.
– Невже нічого не можна зробити? – бліде Йванове обличчя з мольбою повернулося до головного хірурга.
Той розумів стан незвичайного пацієнта, яким був Іван.
– Якби в Курган тобі, – мовив, сам не вірячи у подібну можливість, – до Ілізарова… Є там лікар такий, придумав апарат чудодійний. Пишуть, що уже багатьох порятував від ампутації…
Ці слова не давали спати Йванові всю ніч. Але як у той далекий Курган йому, прикутому до ліжка, дістатися?
На превелике хлопцеве щастя, наступного дня провідати спорторга зайшов Семен Корнилович. Кращих голів області, а Семен Корнилович у тій лаві перебував уже не перший рік, зранку викликали на зустріч з першим секретарем обкому. Близько одинадцятої він своїм передовикам сказав усе, що мав, і їх відпустили. Владнавши деякі дрібніші справи, руцький голова заїхав у лікарню.
Дізнавшись, що Оліферович зостанеться ще й без ноги, скрушно похитав головою. Семен Корнилович дуже цінував кадри, тож втрачати активного працівника йому таки не хотілося. Та що вдієш, коли біда.
Тут Іван і розповів голові про чудодійний, проте недосяжний апарат якогось невідомого Ілізарова.
Микола ШМИГІН
(Далі буде)
| Comments: |
