Відшукав кохану аж у тайзі
З Галиною Іванівною завжди цікаво посидіти за чашкою кави – нарозказує всього, аби у голові втримати. Ще й жартівниця – подасть усе так, враз настрій піднімається. Тож не дивно, що до неї тягнуться не лише подруги, а й просто знайомі. Цього разу за розмовою, згадавши своїх прабатьків, мова якось перейшла на їхні стосунки, мовляв, колись усе простіше було – ніхто не задумувався про любов, аби земля була.
– О, ні! Мій дід бабусю аж в тайзі розшукав, так був у неї закоханий, – заперечила Галина Іванівна.
***
– Напевно, нема такої родини, у якій не було б якоїсь цікавої історії, – продовжила знайома. – У нашому немалому сімействі усі знали, як дід бабусю розшукав за тисячі кілометрів в тайзі на якійсь «будові віку». Дід Петро, якого за веселу вдачу називали в селі Пустун, ще хлопцем ходив з батьком, теж Петром, мурувати печі. Прадід був, кажуть, майстром цієї справи, то куди лише його не кликали. Син йому допомагав, а заразом і вчився цьому ремеслу. Жили вони тоді у Запорізькій області. Дійшли аж до саратовських степів. В одному із сіл познайомився дід Петро з тамтешньою дівчиною. Вона для нього була неписаною красунею: струнка, з чорною косою до пояса, темними очима, бровами-шнурочками. А ще співала солов’їним голосом. Моя внучечка Іринка точно у неї вдалася – теж голосиста. Ото дід як побачив її, одразу й пропав – закохався, що й про печі забув, а все за своєю Нанечкою ходив. Він так чомусь її називав, хоча бабусю звати Настя.
Змурували печі, й треба було їхати додому. Дід Петро пообіцяв повернутися і забрати її до себе – треба було до весілля трохи підготуватися. Але тут розпочалася війна, про яку ми й досі нічого толком не знаємо. Пам’ятаєте, як у школі нам одним реченням говорили «зимова фінська кампанія». Вона для мого діда закінчилася плачевно.
***
Словом, дід Галини Іванівни потрапив на фінський фронт. Тоді зима лютувала страшними морозами. А червоноармійцям не вистачало ні теплого одягу, ні зимових чобіт, навіть гвинтівок. Сиділи хлопці у промерзлому окопі і чекали, коли когось вб’ють, щоб озброїтися і одяг поповнити. Хоч як важко було, та дід Петро вижив – він знав, що має повернутися до своєї Нанечки. Разом з орденами отримав ще й інвалідність II групи: у штиковій атаці втратив ліве око. Та його це зовсім не гнітило, і ні про який комплекс меншовартості не могло бути й мови. Його душу гріла велика любов.
***
– Лишень звільнившись у запас, дід Петро одразу подався на Волгу, щоб забрати Нанечку й одружитися з нею, – розповідає далі внучка. – Та коли приїхав у село, дівчини там уже не було – виїхала на Байкал на якесь комсомольське будівництво. Люди ж тоді були підірвані тією совєцькою владою, життя готові були віддати за ідеї Леніна. А моя бабуся теж ще з тих активісток: одна з перших жінок-трактористок в Союзі. А трудяга була – не передати. Думаєте, дід розгубився чи додому повернувся? Ні. Поїхав на Байкал, не знаючи толком, де ту Нанечку шукати. І вже за два тижні знайшов! Але це сталося тоді, коли його Настя була закохана по вуха в іншого. Як розповідала нам потім бабуся, не могла ні їсти, ні спати, хоч і розуміла, що з того кохання нічого не буде – Андрій був одружений. Це тепер не просто лізуть у сім’ю, а ще й хваляться своїми жонатими коханцями, а тоді вона навіть не могла подружці сказати про свої почуття – сорому не обралася б. Тож страждала наша бабуся мовчки. І як зізналася нам, за діда вийшла не по любові. Пожаліла вона українця, який без неї життя не уявляв, а ще хотіла втекти світ за очі, аби Андрія не бачити. І не пошкодувала про це жодного разу.
***
Петро оточив її такою любов’ю і турботою – у селі всі баби заздрили Насті. Народили аж семеро діток, останнього теж Петром назвали. Потім внуки й правнуки пішли. Влітку уся дітлашня з’їжджалася до діда з бабою. Тепер Галина Іванівна не може втямити, як вони їм усім раду давали (вона з двоми внуками ледь справляється), бо ще ж яку господарку мали. Всі були нагодовані, чисті і обласкані, словами не передати.
А сивоволосий Петро Пустун (так до старості й зостався з цим прізвиськом), як і раніше, звертався до дружини: «Нанечко, моя люба». Вечорами на ганку своїм гучним басом любив наспівувати: «Поедем, красавица, кататься. Давно тебя я очень ждал…» І хоча вже й вицвілими очима, проте дивилася Настя на свого Петра, як закохана дівчина.
– Невже не сварилися ніколи? – запитую в Галини Іванівни.
– Бабуся Настя нас, внучок, так завжди вчила: «Щось нагнівалися, йдіть на город (він у них був оддалік від хати). Чоловік в один кінець, ти – в другий. І хоч до самого неба кричіть про все, що на душі накипіло, а в хату вертайтеся уже спокійними та лагідними».
***
Бабуся Настя, зістарившись (прожила 85 років), одного ранку не прокинулася – тихо відійшла в інший світ. Дід Петро, поховавши Нанечку свою любу, оголосив дітям і внукам: «Жити без неї не можу і не буду. Не журіться, піду її шукати». І рівно через сорок днів після її смерті він відійшов теж, але у страшних муках – мав рак шлунка.
– Молимо Бога і віримо, що він возз’єднав їх і у тому блаженному світі, – закінчила внучка Галя, яка дуже схожа на свою бабусю.
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
