У медовий місяць – за Полярне коло

Молодята жили в залізній… бочці, яка для них була Америкою

«За милим – хоч на край світу» – це прислів’я про Галину Ониськів із села Шевченкове Долинського району. 2 жовтня 1983 року двадцятирічна Галя з чоловіком відгуляли своє весілля, а вже 20 жовтня зірвалися в далеку дорогу – поїхали на Північ, за п’ять тисяч кілометрів від дому.

Подалися Ониськові за комсомольською путівкою в Уренгой. Якщо тут зарплату мали сто рублів, то на Півночі майже вдесятеро більше, а ціни на продукти були удвічі нижчими. Це тепер в Уренгої є парки, багатоповерхівки. А у той час, коли туди приїхали молодята з Прикарпаття, були лише непрохідні місця, де з часом зводилося місто Уренгой і навколо нього (за сто кілометрів!) селища. Довелося пожити і в «балоці» (на зразок зимового вагончика), який купили за 700 рублів. І в десятиметровій у довжину «бочці», зробленій на заводі спеціально для життя – з вмонтованими меблями (столик, як у поїзді), з душовою, кухнею. Таке житло отримувало лише начальство! А прикарпатцям воно дісталося задурно – під час перевезення одна з «бочок» впала на дорогу і потрощилася.

– Чоловік з товаришами її «підшаманили». Ой, дівчата, оця «бочка» була для нас маленькою Америкою!.. – із задоволенням згадує Галина. – Було все одно, де жити – вдома чи на Півночі, то ж наша країна, –сміється. – Ми молоді були, нерозлийвода. Якщо замете, то могли місяцями не бачитися. Тому я не хотіла жити сама в Уренгої, а поїхала за чоловіком у селище Сєвєрний за 120 кілометрів, щоб бути поряд. Кинула все – і за ним погнала. То ж кохання, романтика…

Галина пригадує випадок, як вагітною мало не загинула. За два тижні мала народжувати, тому підсіла у попутну вантажівку, що везла вахтових в Уренгой. І несподівано з одинадцятиметрового моста машина зірвалася вниз у кучугури, та, на диво, не перевернулася, ніхто не постраждав. Про вагітну Галку, якій завдячували щасливим спасінням, говорило усе місто – мовляв, то її ненароджена дитина врятувала.

Згодом Ониськові оселилися вже в Уренгої. Поки чоловік трудився у пересувній газовій колоні, Галина працювала у першому поштовому відділенні міста, яке тоді знаходилося в звичайному вагончику.

– Багато хто влітку їхав у відпустку додому – казали, «на землю», та мусив хтось лишатися за сторожа. А у мене якраз малі діти – куди з ними в дорогу? Грибів, брусниці, ожини, смородини – валом, щуки отакенні ловили! Я по 250 банок самих лише грибів закривала. Друзів, знайомих пригощали, ми взагалі там усі дружні були…

Прожила сім’я у Заполяр’ї тринадцять років, за той час народилося троє дітей. Повернулися додому. Першу збудовану у селі Шевченково хату мусили продати за безцінь – не дозволили підвести воду. Коли стали будуватися в іншому місці, серед подвір’я, розрівнюючи насип, на глибині до півметра знайшли п’ять снарядів, три міни. Старожили розповідали, що у тих місцях проходив фронт. «Мені все холоне: я ж тим кілочком, що корову припинати, все подвір’я обштрикала!» – й досі хвилюється Галя. В один рік перенесла операцію вона, чоловік, а син, пірнувши у річку, дивом вижив.

– Та нічого, все буде добре, – оптимістично дивиться у майбутнє жінка. – Одружили дітей, дочекалися онуків, сини з чоловіком грають на весіллях. Жиємо собі далі…

Олена ПАВЛЮК,

Івано-Франківська область

Фото автора

 

• Нравится
•