«Колись у Лідихові працювало аж сім заводів, а тепер люд наймитує»

Так говорять про своє життя читачі нашого видання на Тернопільщині

Село Лідихів Кременецького району Тернопільської області – всього за кілька кілометрів від Почаєва. Якщо гори добряче засипле снігом, то сюди і не доїхати. Хіба то раз листоноші забирали пошту з головної траси і вручну тягнули до населеного пункту, бо машина не могла пройти. Та і це не головне, бо зима – явище швидкоминуче. А от безробіття, наймитування по закордонах, зруйновані виробничі цехи, сільська рада і пошта без власного приміщення – проблеми, що обпікають душу кожному жителю цього великого села.

Листоноша конячкою проїжджає 35 кілометрів

У Лідихові проживає майже 2300 жителів. У місцевій школі навчається понад 300 діток. Здавалося б, село перспективне… Однак коли ми при в’їзді до нього побачили зруйновані ферми, а в центрі ще й перекособочений клуб, де провалився дах, оптимізм геть зник. А тут ще й холоднеча у Лідихівському відділенні поштового зв’язку ЦПЗ №4.

– Працюємо кілька днів на тиждень. А рятуємося каміном, – сказала начальник відділення Анфіса Зьомбра. – Та незабаром може і його не бути. Адже приміщення, у якому знаходиться і пошта, і сільська рада, на майнові паї викуплене приватником. У будь-який момент він може вказати всім на двері. Сільська рада судиться, а що з того вийде, ніхто достеменно не знає…

У цьому тернопільському селі наш тижневик «Вісник+К» передплачувало станом на перше липня 160 господарів. Нині – 186. Листоноші кажуть, що багато доклала зусиль, щоб зацікавити газетою односельців, нині покійна Марія Пилипівна Українець, яка керувала відділенням. Працює нині у ньому дві листоноші – Галина Синишина та Марія Сторожук. З останньою нам вдалося поспілкуватися. Жінка каже, що село дуже розкидане, в радіусі її дільниця простягнулася аж на 35 кілометрів, тож це додає труднощів.

– Ще в селі куди не йшло, а я обслуговую віддалені хутори, тож без моєї Юлі (так називає гарну білосніжну кобилу – авт.) аж ніяк не обійтися.

– Чи не на честь Тимошенко назвали?

– Так-так… Коли купували конячину, то навіть коса у неї була заплетена, – усміхається. – Тільки лідерка опозиції, на жаль, тепер в тюрмі, а моя бігає, розвозячи селянам не тільки пошту, але й різноманітні товари: від олії, солодощів і до сірників. Але тепер у віддалені хати без чоловіка не їду. Адже на дорозі трапляються поля, ліси. Був випадок, коли йшла на хутір Лісовики, де живе четверо пенсіонерів, пішки. І зустріла у лісі якогось підозрілого чоловіка, який сидів і повторював: «Їсти хочу, їсти хочу…» Побачив мене – піднявся… Я навтьоки, він – за мною. Насилу добігла до першої хати на хуторі. Він побачив людей і повернув назад у ліс. Ото після того їжджу тільки з чоловіком конячкою.

Марія Теодозіївна каже, що люди з тривогою спостерігають за подіями, які розгорнулися навколо пошти та сільської ради. Дехто з перехожих навіть заявив, що вийдуть на свій Майдан з прапорами, якщо ці дві установи опиняться на вулиці.

А от маленькі жителі Лідихова Даринка Шапар та Володимир Саган кажуть, що хочуть, аби у їхньому селі був нарешті клуб, а не розвалюха. Адже вони бажають займатися у різноманітних гуртках художньої самодіяльності.

Незрячому чоловікові нашу газету читає дружина

Сумно, кажуть, на душі й у подружжя Дмитра та Марії Сторожуків. Їм обом зозуля накувала по вісімдесят літ. Вже кілька років поспіль бабуся і дідусь передплачують нашу газету. Хоча Дмитро Пилипович має важку недугу – зовсім не бачить, але молитви, Біблію та друковані видання йому перечитує дружина. Невістка зауважує, що батьки живуть дружно, піклуючись один про одного, пані Марія влітку під ручку водить свого чоловіка по подвір’ю. І коли ми завітали в оселю Сторожуків, старші люди про щось між собою розмовляли в кімнаті. Біля ліжка чоловіка стоїть радіоприймач, тож він стежить і за всіма подіями, які відбуваються в країні. А коли ми дали Марії Данилівни свіжий номер «Вісника+К», де на першій сторінці було велике фото Євромайдану, то жінка сказала:

– Ох, Дмитре, Дмитре, якби тобі це побачити…

Дідусь помовчав, а потім відповів:

– Я не хочу такого бачити. Гірко від цього…

Вони усе життя пропрацювали в колгоспі, який був мільйонером.

– Прибутки отримували, бо ефективно працювали малі підсобні підприємства. У Лідихові виробляли вапно, було два плодово-овочеві цехи, де переробляли полуницю, яблука, сливи, робили пюре і відправляли все це на кондитерські фабрики, добували мінеральну воду. В одному з цехів шили одяг, в іншому – виробляли фарби, мали ковбасню, пластмасове виробництво... Словом, жили і всі мали роботу, – каже Дмитро Пилипович. – А тепер що?

– А тепер живи, як хочеш, ніхто й не спитає, – додає Марія Данилівна. – Вивчили чотирьох дітей, чорно робили, а вони наймитами стали. Всі по заробітках. Лишилася в селі школа. А скільки всього було… На фермах – худоба, свині, вівці. Все розвалили. Якось, думаю, треба побачити хоч ферми, що ж зосталося? Поїхали з дідом туди, де колись була агрономічна сільськогосподарська школа – готували там агрономів-садоводів, овочівників та інженерів-лісоводів, а згодом це приміщення слугувало плодово-овочевим цехом. Подивилася… Страшно стало. Нічого нема – шматок стіни лишився. І чисте поле. Бабуся каже, що тепер і в неї зір падає. Збирали гроші, садили полуницю, бджіл розводили, складали копійку до копійки, мовляв, на чорний день.

– Та де там… Обібрали з тими заощадженнями, як липку, – веде далі Марія Данилівна. – Ну, що то за держава, аби тепер думати, за які кошти зробити операцію? Ніде такої нема, аби так не дбала про свій народ. Кинули по тисячі, а решта де? Що нині та знецінена тисяча? У дідуся було кілька тисяч – також все пропало. А лікуватися за що?

Тож і не дивно, що аби якось вижити, всі у Лідихові садять полуницю. Колись з її збутом проблем не було: все переробляли в цеху. А тепер складніше. Однак люди все одно з року в рік засаджують свої сотки і гектари землі цими ягодами. Коли настає сезон збору, то працює вся родина: вибирають її і старі, і малі. Люди групуються і відвозять соковиту полуницю на оптовий ринок «Шувар», що у Львові, до Хмельницького, Києва.

Пекучі закордонні заробітки часто закінчуються трагічно

Та багато хто, як повідомили у сільській раді, все ж працює за кордоном. Молодь в основному в Росії, багато хто в Італії, Португалії, Іспанії, Польщі. Важкі, а іноді й пекучі ті заробітки, адже були випадки, коли працездатні чоловіки поверталися додому скаліченими, для декого пошуки шматка хліба за кордоном закінчувалися, на жаль, трагічно. Тож і шкодують селяни нині за втраченими виробничими потужностями, за колгоспом. Як-не-як, але всі працювали, оселі зводили, відпочивати вміли. А тепер ані роботи, ані місця для проведення дозвілля.

Вчителька математики та керівник п’ятого класу місцевої школи Інна Літвінчук передплачує нашу газету дев’ять років. Педагог каже, що її цікавлять насамперед новини про події у світі та Україні. Подобаються життєві історії. А хотіла б, щоб більше інформації було в газеті про тернополян, які своєю працею заслужили в людей довіру і повагу.

– Тільки-но на пошту привезуть свіжі газети, люди вже стоять і чекають, – розповідає. – Хоч і натрудимося в підсобному господарстві після уроків у школі (а утримуємо чимале хазяйство – дві корови, коня, свиней, курей, багато садимо полуниць), але хочеться і газету в руки взяти, і книжку.

– А як скрізь встигаєте?

– День довгий, – усміхається Інна Андріївна. – Трошечки старання, і все буде гаразд. А ніченька нині ще довша – можна все переробити. Тим більше, що й діти допомагають.

Марія ДУБУК,

Тернопільська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

 

 

 

• Нравится
•