«Люди, ви гуляєте на незвичайному весіллі – молодят нема!»
За плечима Івана Григоровича не один десяток весіль, а рушників, якими його навхрест обв’язують на таких забавах, і не злічити. Тож не дивно, що за двадцять з лишком років чоловік звик до телефонних дзвінків невідомих людей. І цього разу не здивувався, коли його, підхваливши, попросили бути на весіллі за тамаду. Проте очі у чоловіка полізли на лоба, коли на іншому кінці жіночий голос ошелешив:
– Весілля буде без наречених. Вигадайте якусь нову програму…
Гості кричали «Гірко!» у… телефон
І справді, мусив придумати якісь нові забави, конкурси, бо ж уперше мав бути на весіллі, де не буде молодят, заради яких і відбувалася та вся дефіляда. На своєму віку набачився всякої всячини. І коли гуляли весілля без нареченого… Було, що молодий втік ще дорогою до загсу… Пам’ятає, як дівчина не хотіла вдягати вельона, бо її змушували до шлюбу з багатим дідуганом… Хотів відмовитися від такої роботи, та невідома жінка благала, що чула, який він професіонал, і обіцяла щедро заплатити. Тому мусив пристати на пропозицію, тим паче, мав доньку-студентку у столиці, а вчительської зарплати не дуже вистачало.
Добре, що у їхніх Карпатах багато весільних обрядів. Поки з обіду зійшлися гості, поки співали-плакали дружки за молодою, поки вишикувалися з подарунками весілляни, забава була у розпалі. Аж мало-помалу гості стали між собою перешіптуватися: чого це молода не виходить? І тут, дочекавшись слушної миті, під супровід карпатських музик Іван Григорович промовив:
– Дорогі гості! Шановна родино! Раді бачити вас на нашій забаві. А гуляєте ви на незвичайному весіллі – молодят нема! Мусіли терміново поїхати. На самий край світу відправили їх батьки. Отож Василь і Василинка ще з ночі полетіли аж на Гаваї!
Почувши цю несподівану звістку, люди зашуміли, зашепталися, здивовано поглядаючи то один на одного, то на батьків. Але староста веселою говіркою та різними «прибаутками» розвеселяв публіку – аж півтисячі гостей!
– А ви, люди, пийте-гуляйте, танцюйте і співайте! – затараторив скоромовкою, аби ніхто з гостей не отямився і не запідозрив чого неладного. – І «Гірко!» не забувайте кричати, коли ми на хвильку подзвонимо молодим по телефону. Бо ви ж те знаєте, що до океану багато євриків чи долярів потягне. А наречені почуют ваші «Гірко!» і будут цілюватися, що їм вуста си посмалит!..
Слава Богу, минуло те весілля без оказій – і все завдяки Іванові Григоровичу. Раз чи два набирали номер телефону аж у «самі Гаваї», і люди й справді так натхненно кричали молодятам «Гірко!», що, звісно, не розуміли, хто їм з трубки за те «дєкував». Танцювали, пили, веселилися аж до рання. Як і годиться, в кінці забави вбрали весільне деревце, кожному вділили святого хліба. Аж на світанку гості порозходилися по своїх домівках. Одні тішилися, що побували на незвичайному весіллі, де наречених не було: «Ото буде що розказати!» Іншим щось не надто вірилося у ту правду…
Мати нареченої розплатилася з музиками. Звісно, підійшла подякувати старості. Коли відраховувала долари, Іван Григорович пильно подивився їй в очі. Вона на мить збентежилася:
– Щось не так?
– Все-таки скажіть, де молодята?
– Вам цікаво? – сумно перепитала і залилася слізьми.
Який сором – зятем буде москаль!
…Батькам той Вася не сподобався одразу. Познайомившись з ним, дуже розчарувалися, що хлопець з Росії. Поки готувалися до весілля, домучували свою єдину доньку: «Чи ж у Карпатах не могла хлопа знайти?! Треба було притягти аж з Расєї!» «Добре, що не чорного», – «заспокоював» дідо. Василинка вчилася у Києві на юриста, там і познайомилася з Василем з Ростова. Для батьків, та й взагалі для родини, це був справжній шок. Де таке бачено, щоб вони, свідомі українці-патріоти, мали зятя-москаля?! Як будуть дивитися в очі знайомим?! Який сором!
Але Василинка затялася на своєму: любить Васю – і крапка. Мати думала покарати неслухняну дочку – не робити ніякого весілля, мовляв, хай підуть тишком-нишком розпишуться, аби й люди не знали. Але батько, пожурившись, сказав:
– Ні, жінко. Маємо одну дитину – і без стуку-грюку віддамо, як суку? Буде весілля, як у людей.
Стали готуватися. А щоб не було накладок і зайвих клопотів на їхній велелюдній забаві, вирішили, що молоді розпишуться у загсі за тиждень, тим паче, молодята вже були у них. Напередодні весілля батьки ще раз з’їздили до Польщі по продукти.
А рано-вранці у четвер повернулися додому і застали Василинку у сльозах. Кинулася батькам на груди і стала гірко плакати.
– Дитино, рідненька, що сі стало? – допитувалися.
Нарешті донька, потроху заспокоївшись, повідала їм…
Виявляється, як тільки тато з мамою подалися до Польщі, Вася обдзвонив хлопців з гуртожитку і наказав негайно їхати з Києва сюди, в Карпати. За добу компанія була у зборі. В Інтернеті знайшли дівок для розваги, накупили випивки, закуски і поїхали в гори у готель Василининих батьків – святкувати «мальчішнік». Василинка плакала, вмовляла отямитися п’яного нареченого, який ще вдома добряче хильнув. Хитаючись на ногах і дивлячись, як збуджений звір, заявив уже законній дружині:
– Запомни – так будет всегда! А не нравится – поколочу. Как у вас говорят? «Жена не битая…» Толь, подскажи, как?
– Жінка не бита – що коса не клепана! – гордо продовжив товариш.
– То-то и оно! Слышь, дорогая… Не ной…
Коли наречений вернувся з «мальчішніка», на нього було страшно дивитися: під оком фіолетовий синець, сорочка подерта, штани такі брудні, ніби цілу ніч качався у багнюці. Ледь стримуючи свій гнів, Василинин тато як міг спокійно промовив:
– Ось твоя торба – з якою приїхав, з такою поїдеш.
Зятьок ще став пручатися, і батько, схопивши його за комір, виволік за двері та посадив у машину. «Вигрузив», як сказав, на вокзалі.
…– Що було нам робити? – насамкінець додала жінка. – Гостей накликано, продуктів завезено, пляцків напечено… Вирішили робити весілля, щоб хоч трохи грошей вернути. Правда, я не знала, що ви вигадаєте, а ви, бачте, як додумалися… Дякую.
– Невже люди не дізнаються? – не вгавав Іван Григорович.
– А що люди? Василинка у Києві, й так зрідка приїздить додому. А там, дивись, може, й заміж вийде…
***
Мати як у воду дивилася. Бо через півроку Василинка й справді вийшла заміж – за свого однокурсника, теж Василя, але їхнього, із сусідньої області. Як тільки він запропонував побратися, дівчина відразу ж сказала, що весілля у неї вдома не буде, та й, зрештою, він знав її ситуацію. Відгуляли невелику забаву у його рідному селі. Відтоді минуло п’ять років, Василинка одного за одним народила двох дітей і знову чекає маля.
Про це все Іван Григорович дізнався, випадково зустрівши у Львові Василинину маму. Жінка була щаслива і вкотре подякувала йому за ту вигадку про Гаваї. Хай люди поговорили-попліткували, достеменно не знаючи про що. Але дочку свою батьки не віддали москалю на «забаву»…
Олена ПАВЛЮК,
Львівська область
| Comments: |
