Собака так затужив за господарем, що розкопував… його могилу
Пес несамовито вив із самого ранку. «Тужить душа… Хоч тварина, але відчуває біду», – стиха мовила Надька, яка доліплювала в кухні великий баняк голубців. Господині у чорних хустках закивали головами. У кожної на очах з’явилися сльози. «Хоч і стара людина, як кажуть, віджила своє, але шкода… – долучилася до розмови Катерина. – Дід Панас був добрим… Скільки пам’ятаю, він завжди ходив з Шарком. Я вже зараз, вибачайте, й не знаю, кого мені більше шкода: померлого чоловіка чи собаку, який за ним так тужить, так тужить…»
…Панас пройшов Другу світову війну від початку й до Перемоги. Доля його берегла молитвами матері, яка пішки обходила багато святих місць. Казали, що й до Єрусалима хотіла йти, але якраз завагітніла наймолодшим – Панасом. Після чотирьох доньок, син був батьковою втіхою і маминою гордістю. Хлопчик ріс розумним, допитливим, помічником батькам, тож ті казали: «Буде господарем». Здавалося б, живи, радій молодості, але його щасливі літа забрала війна. І він разом з батьком одним з перших пішов на фронт. Визволяв і Київ, і Білорусь, пройшов через Польщу, Чехію, дійшов до Німеччини. Він не любив говорити про ці події, хоч на грудях виблискували бойові нагороди. Все казав: «То була різня, а люди – м’ясо. Зранку встаєш і не знаєш, чи доживеш до вечора». Тож не раз говорив, що радів усьому: і що сонце засвітило з-за хмари, і якщо дощ ішов, і коли павучка бачив на квітці, і навіть як лежав в окопі увечері, дивлячись на зорі. Радів, що міг все це бачити…
* * *
… Повернувся Панас додому раніше, ніж його батько. Мати раділа і далі молилася. А за якийсь місяць і глава сімейства у хату вступив. Які ж усі були щасливі... Панас одразу пішов працювати у колгосп. На фермі підвозив корми. Хоч і казало йому місцеве начальство йти вчитися, але він навідріз відмовився:
– Вистачить мені тих класів. Я таку школу пройшов… А з кіньми моя душа заспокоюється.
Там, на фермі, він пригледів і вродливу Надійку. Дівка була з бідної родини, батько на фронті загинув, мати з купкою малих дітей сама зосталася. Ото найстарша Надія і допомагала тягнути матері того вдовиного воза нестатків. Та Панасові дівчина подобалася і через вроду, і за веселу вдачу:
– Ти, як струмок, – казав своїй коханій хлопець, коли приходив до неї у гості, – Слухав би тебе і слухав… Пив би і пив…
…Весілля справили за якийсь місяць. А чого ж довго залицятися? І привів молоду дружину додому. Спочатку тулилися всі у двох кімнатках, а через рік Панас таки збудував і собі дім. Як же раділа Надька! У неї є хата. Хоч спочатку й під очеретом була (то згодом її перекрили руберойдом), але ж своя. Одразу на подвір’ї виріс і сарайчик, де хрюкало, кудкудахкало і гавкало. Працелюбний господар любив собак. Коли йшов на ферму, вірний пес – за ним. Коні знали цей дует – людина і собака, тож коли улюбленець пес тільки-но з’являвся з-за рогу ферми, кінь вже починав подавати голос… Він чекав свого господаря. На жаль, Панасові так і не вдалося нажити вороного вдома. Забороняла влада утримувати в індивідуальних господарствах коней. Але він завжди брав колгоспних, щоб зорати вдома городи. За тими сільськими клопотами й не зогледілися з дружиною, як діти повиростали і розлетілися з батькової хати. Двоє синів стали військовими, третій – вчителем, а четвертий працював інженером на одному з підприємств Східної України. Донька вийшла заміж в Києві. Та Панаса і його Надьку це не бентежило.
– Аби їм добре жилося. Ми ж не для того дітей ростили, щоб вони нас на старості доглядали, – жертовно промовляла мати.
* * *
…Влітку дідусь та бабуся раділи внукам, що зліталися до їхнього гнізда. Уже давно були на пенсії, помалу утримували город і птицю. А ще собаку. Скількох чотирилапих охоронців дому змінив старий Панас, достеменно ніхто не може пригадати. Фронтовик завше ходив з вірним другом. Останнім був Шарко. Його Панас підібрав на фермі. Мабуть, хтось підкинув. Там завше було багато котів і собак: хто їх приносив, невідомо. Але зранку, коли доярки і підвозчики приходили на роботу, із соломи долинало ледь чутне нявчання чи скавучання. Мале цуценя теж сиділо на купці соломи, яку вкрила роса, і дрижало від холоду, пильно дивлячись в очі Панаса.
– Ох, ти ж манюнє-гарнюнє, – промовив він і підхопив цуцика на руки. Той сміливо лизнув чоловіка за носа. Панас усміхнувся:
– Будеш нашим охоронцем? Шарко…
Шарко й справді був хорошим та вірним другом старому. І на ферму за ним, і для корів надійний пастух. Панас поки встане (часто мучив радикуліт), а Шарко вже біжить по команді завертати від городу якусь рябуху. А свою корівчину і в хлів зажене, і буде стерегти, поки хтось не зачинить за годувальницею двері. Та й зранку він любив посидіти біля хліва. Надька завше наливала у велику миску собаці та котові свіжовидоєного молока. Вони мирно попивали, скоса поглядаючи один на одного, і розходилися у різні боки.
А одного разу собака врятував пенсіонерів від пограбування. Старі увечері пішли до сусідів на вечорниці (любили погомоніти зі своїми кумами, які також жили тільки удвох). Шарка завжди на той час відчіплювали з ланцюга. Інколи він їх чекав біля сусідських воріт, а здебільшого – біля своїх. Того вечора Панас довго в гостях не засидівся, адже почув несамовитий гавкіт Шарка. «Щось трапилося…» – подумав і пішов додому. А собака все не змовкав: чоловік побачив, що він не випускав за ворота якогось непроханого гостя. Господар оселі впізнав у ньому місцевого п’яничку Петьку, який не в одного пенсіонера поцупив гроші.
– Заберіть свого вовкодава. Уже мені штани порвав, – простогнав волоцюга. – Ще й через нього руку порізав...
– Ах, ти, паразит… Розбив вікно, щоб у хату влізти, а нарікаєш на собаку… – і Панас схопив поліно, яким почав лупцювати злодія.
Звісно, в міліцію на нього дід не заявляв. Адже той нічого не поцупив – Шарко не дав. Але наступного дня вечірня подія на подвір’ї Панаса стала новиною, про яку говорили навіть діти, підсміюючись з Петька.
* * *
…Дружба між господарем і собакою закінчилася, коли Панас раптово… помер. Хоч було йому за дев’яносто (дідусь майже до вісімдесяти літ допомагав на фермі), але, кажуть люди, ще міг би пожити. Бо був і ходячим, і при своєму розумі. Смерть прийшла раптово. Звечора ліг спати, перехрестивши лоба і помолившись до маминих образів, які та принесла з Почаєва, а на ранок вже був холодним. Пес одразу відчув втрату, бо на ранок не гавкав, а протяжно вив… Так виють собаки, гомоніли старі люди, тільки на покійника. І на тобі – помер Панас… Коли похоронна процесія стала вирушати з хати, Шарко перегородив дорогу і загавкав. Надька насилу вгамувала пса, заманивши в сарай і наливши в миску тільки йому одному молока. А наступного ранку те виття повторилося. Родичі пішли на могилу покійника. Пес – слідом… Хоч як його не відганяли, щоб повернувся додому – де там… За людьми, які схлипували над горбком, під яким знайшов спокій дід Панас, спостерігав Шарко. А на вечір до Надьки прибігла сусідка і ошелешила стару:
– Твій Шарко розгрібає Панасову могилу…
…Це повторювалося кілька разів. Дехто із селян уже погоджувався пристрелити пса: скільки ж може глумитися тварина над могилою. Та Надька вперто не давала згоди. Знала стара, що Панас їй цього і на тому світі не простить. Та одного разу Шарко не прийшов на ніч. Не було й наступної. «Мабуть, здох, – подумала. – Старий же пес. І скільки-то йому? Хто зна… Старий, та й все». Коли ж пішла на кладовище відвідати свого чоловіка, то біля його могили побачила нерухоме тіло собаки. «Таки здох…» – подумала. Чи з туги, чи від літ – того вже баба Надька не знала. Бо думала про інше. Вона дріботіла до молодого сусіда, щоб допоміг десь у лісі прикопати вірного Панасового друга – відданого пса, за яким аж сльозу пустила.
Тетяна ХУТІРСЬКА
| Comments: |
