Іван без руки та його жінки
(Продовження)
Дарма, що попереду була довжелезна дорога відстанню в три роки. Головне, що його чекатиме найвродливіша дівчина на світі. Настя! Його кохана Настя. Дівчина з очима гірської лані…
***
Служити послали його аж за Урал у саперну частину – рядовим солдатом-понтонником. Сам захотів справжнього військового гарту зазнати, хоч зі своїми музичними здібностями та «культурною» освітою міг би завклубом прилаштуватися чи в оркестрику якому полковому музикантом всі три роки ошиватися.
«Не по мені така служба, – писав в одному з листів. – Навіщо тоді було в армію йти, щоб на мандоліні бринькати чи в дудку гудіти? Відчую себе справжнім чоловіком, справжнім громадянином нашої великої радянської батьківщини лише тоді, як пройду загальний військовий вишкіл…»
Авжеж, писали тоді солдати такі ідейні листи рідним і друзям. Не з примусу або через цензурні мотиви, а щиро, втрапивши в сильце пропаганди, що панувала передусім у радянському кінематографі, виховний вплив якого переоцінити було важко.
Вже за рік Іван опанував усі премудрості зведення понтонних мостів, тонкощі побудови фортифікаційних споруд. Задніх не пас і в поводженні зі зброєю. Ставили командири рядового Оліферовича в приклад іншим солдатам. Тож на половині строку служби дали йому відпустку – десять діб на «побивку» без урахування часу на дорогу, бо з Челябінської області, де дислокувалася його частина, на Полісся потягом було їхати майже тиждень. Іван і тут виявився молодцем: на зекономлені солдатські гроші придбав квиток на літак до Москви, ну, а далі мандрував уже за казенний рахунок – залізницею, тож три дні до відпустки собі доточив.
На своїй станції не зійшов, а подався прямо до Бреста – робити сюрприз Насті. Хоч і писав їй про відпустку, але такої ранньої його появи, та ще й під дверима інституту, де стовбичив у шинелі і шапці (була середина березня, сніг у Бресті днями зійшов, пригрівало по-весняному лагідно сонечко, але там, звідки приїхав солдат, ще лютували двадцятиградусні морози), вона не сподівалася.
«Ні, нерозумно учинив, не заїхавши додому і не переодягнувшись у цивільне», – дорікав собі Йван, виглядаючи Настю. А коли нарешті дівчина вийшла, забув і про парку шинель, і про недоречну шапку, що муляла голову, і про все на світі: поруч з нею йшов якийсь довгов’язий тип у модних штанях-дудочках, балоньовому плащі та кепочці, і вона була так захоплена розмовою з ним, що не помітила солдата. Оліферович хотів було окликнути Настю, та у горлі пересохло, а вуста ніби хто змастив столярним клеєм. Парочка віддалялася, і чим довшою ставала відстань, тим ширшою робилася тріщина, яка з’явилася в Івановому почутті до Насті. Він постояв ще якусь хвильку під порогом інституту, й почвалав на вокзал.
***
Того листа я отримав од нього наприкінці літа. «Так що, друже, скоро побачимося, – писав Іван у своєму напівсерйозному стилі. – Я оце в госпіталі зараз кантуюся, та не переживай, усе гірше вже позаду, і лікар нахвалявся мене через тиждень-другий прогнати звідси в три шиї. Мовляв, досить даремно кашу солдатську жерти. Але приїду додому не на побивку, а назавжди. Списують мене, друже. Ось такі невеселі справи. Тільки матері моїй нічого не кажи про госпіталь, а то переживатиме, а в неї хворе серце».
Далі розповідав про госпітальні будні та інші дрібниці, з яких годі було навіть прикинути, чому він туди потрапив. Отак думаючи-гадаючи про несподіване й не вельми радісне дострокове повернення друга зі служби, десь через місяць я отримав телеграму з проханням зустріти його такого то дня на станції в Янові. Я тоді навчався в Мінську і якраз був удома на канікулах, тож виконати прохання мав змогу.
Московський потяг прибув уранці. Пасажирів із вказаного в телеграмі вагону зійшло небагато, Іван був останнім – бадьорий, підтягнутий, хоч зараз на військовий парад. Але що це? Лівий рукав його кітеля був… порожній.
Микола ШМИГІН
( Далі буде)
| Comments: |
