Варили шкуру з коня і смоктали її

Пригадує голод Парасковія Некрасова, уродженка Сумщини

Проживши на Волині майже весь вік, Парасковія Никифорівна голодні роки на батьківщині пам’ятає дуже добре. Згадуючи їх, ніби знову переживає те страхіття 80-літньої давнини, з болем повторюючи «хай Бог боронить». Ми лише віднедавна щороку згадуємо про ті страшні роки в історії України в передостанню суботу листопада акцією «Запали свічку». А страх, посіяний голодоморами та репресіями, й досі зачаївся в серцях українців. Навіть молодих. Тому зі своїм пристосуванством не живемо, а виживаємо…

– Голод фактично начався з 30-го року, як началась колективізація, – розповідає Парасковія Некрасова. – Стали в колхоз усе звозити, а ніхто не хотів іти туди. Батьки мали землю, було добре. Мама наваре, напече пиріжків. Жили мирно, спокійно. Позвозили в колхоз усю скотину, з комори все повимітали. Не знаю, як тато коня заховав, і вже коли не мали нічого, зарізав – нас годували тою кониною. Хто був розумніший, то позакопував щось у землю, а у нас забрали усе під чисту. Брати подалися на роботу в Росію пастухами. А мама їздила туди міняла вєщі на харчі. Вона була культурна, гарна жінка, мала хороший одяг. Одного разу її обікрали. Приїхала з трьома картоплинами, бо одну з’їла в дорозі. Помню, як не було вже нічого, батько дістав шкуру з коня, яку посолив і сховав. Отак по шматочку обчищав, парив, а тоді варили її. А вона як палець грубеча, і на смак, наче клей. Ми її жували. На літо пішла трава, вже можна було «пастися». А мама ще на горі заховала пару шматочків сала і нам ту юшку з трави ним трохи засмачувала. Та прийшли вночі ударники і достали той узелок. Вона в плач: «Що ж ви робите, хлопці, дітям хоч зіллячко засмачу трошки». Забрали…

Пізніше власть стала давати пайок: шолоху просяну, макуху, яку тілько смоктати можна було. Рвали зілля, парили з тею макухою і пекли такі оладки-галети. Пам’ятаю, прийшла старенька жінка і просить у мами: «Ганно, дай водички пийнути». Мама дала і винесла того галета з макухи, що спекла. А та його за пазуху пхає, каже: «Вдома повечеряю, бо йду в сімраду (сільрада – авт.) – коника, корову забрали, то хай їсти дадуть». «Ой, тьотю, нічим та сімрада не поможе». Жінка попила і прилягла на вулиці на лавочці перепочити. Мама пішла на город. Коли йде назад – і до бабці, а вона холодна. Мій брат прийшов, сусід, викопали яму і так вбік підкопали, щоб на лице землі не сипати. Завернули її в мішковину, постелили соломки – і закопали. У нашій сім’ї померло двоє дітей і батько – його глисти вдушили. Тьотка, його сестра, за совєцької власті торгувала горілкою. Він взяв в неї пляшку, випив – і глисти пішли. У мене теж були, то мама щось гірке варила.

Мама теж померла у 1935 році, але не від голоду. Вона весною пішла полоскати на річку білизну і простудилася. Отаке було – хай Бог боронить. Старший брат, який мене забрав, був жонатий, його дівчинка теж померла. У них корову забрали – і не мали чим дитину годувати. Ой, діти вмирали, Боже, борони. Матері дітей саджали на платформи поїздів і відправляли з дому, щоб десь, може, вижили.

Близько біля нас, у Курській області, їжа була. Звідти привозили хліб, зерно, картоплю. Мій чоловік був з Курської області, розказував, що його мама попрошайкам з України пекла хліб з висівок. «То вже безсовісна твоя мама була – не давала доброго хліба кусочок голодним», – дорікнула йому. «А їх стільки багато ходило, що не хватило б», – пояснив. Війну легше було пережити, ніж голод.

Після війни получилася засуха. Ланку буряків колхоз братисі наділив. Горупки, зілля таке, з поля принесе, обирву плівочку з неї, а з серединки варили юшку. А тоді вже моєї подружки сестра була на Волині. Батьки померли, то вони при мачусі зосталися. А та ховала від них їжу. Вони одійшли в хатину і самі жили. Сестра їхня тут на сінопункті робила, і приїхала їх забрати. Ці дівчата кажуть, щоб і мене взяла, й вона согласилася. Братиха не дуже хотіла, казала: «Якось будемо перебиватися, а там бендеровщина, тебе вб’ють».

Тут мене взяли на роботу в заготзерно у Торчині, і я вже не голодала. Грошей небагато платили, але приносила на квартиру те зерно, яке брала на аналізи. Мішок зерна назбираю – і вже мали що їсти. Хазяйка навіть пиріжки пекла, оладки – і на станцію носила продавала. Брат до мене приїжджав, мені лахи привозив, а звідси віз мішок зерна чи муки.

Пізніше Парасковія Никифорівна потрапила на роботу в міліцію у паспортний відділ. А коли вийшла заміж і її чоловіка-міліціонера направили на роботу у Хорохорин, поїхала з ним.

– Так я стала хазяйкою, – вже з усмішкою каже старенька жінка. – У Хорохорині було мені добре. Дочка потім забрала на Полісся – сюди, у Колки, заміж вийшла. Але тут мені зовсім не подобається – все чуже, хочеться в Хорохорин…

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

Волинська область

 

За останніми соціологічними дослідженнями, 66 відсотків українців вважають Голодомор геноцидом, 22 відсотки заперечують таке твердження. На сьогодні Голодомор в Україні 1932-1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу і засудили 23 країни світу: Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Ватикан, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі.

 

• Нравится
•