Серед журавлинних боліт

Золоте дно

Серхів розташований відносно недалеко від районного центру, та й дорога до села не така вже погана, а центральна вулиця навіть укрита асфальтом. Але коли їдеш туди звивистим лісовим шляхом через просторі прогалини боліт, які простеляються довкіл невеселими краєвидами, здається, що це так далеко, це така глушина – якщо не край світу, то край цивілізації точно.

Проте, в’їхавши в село, болотний чад непомітно розвіюється: обабіч вулиці типові поліські хатинки, багато серед них світлих, нових і таких, що будуються. Й обличчя кількох перехожих, що майнули у вікнах нашого авто, світлі, осяяні вже по-осінньому скупуватим сонцем, що здійнялося над густою стіною лісу.

Крім тих кількох, згаданих вище, зустріти серхівця на вулиці було непросто: чимало люду, а це переважно молоді чоловіки, на сезонах, інші, хто не прив’язаний до хати малими дітьми чи нагальними справами, подалися на болота по журавлину. Відколи в селі ліквідовано колгосп, а з ним і стабільний заробіток, для більшості старшого, та й молодшого покоління, яке не має змоги чи бажання зводити вілли для московських і пітерських скоробагатьків чи піднімати аграрну економіку бацьки Лукашенка, дикорослі ягоди і гриби стали основним джерелом наповнення сімейного бюджету.

– Дехто за ягоди і хати собі побудував, – стверджує молодичка, з якою розговорилися біля сільської ради. – Люди наші працьовиті та трохи дивні – не хочуть на державних, так би мовити, посадах працювати. Наприклад, з’явилася вакансія у медпункті – ніхто з наших не виявив бажання її зайняти. Мусили із сусідньої Галузії фельдшера запрошувати, звідти ж їздить жіночка і завідувати сільським поштовим відділенням. Навіть голова не добув своєї каденції – пішов у відставку.

Школа-дев’ятирічка у Серхові є, а от дитячого садка ніколи не було. Доглядають дошкільнят, коли батьки та старші діти йдуть на промисли, дідусі й бабусі. У кого таких няньок нема, про ліс доводиться забути й жити лише на державну допомогу та сезонні заробітки чоловіка, якщо тому вдасться їх щасливо довезти додому – нерідко через кілька кордонів.

Багатодітній сім’ї Верешків, на подвір’я якої ми завітали, пощастило: і чорниці, і журавлина не минають їхніх рук, хоч і бігає по хаті троє малюків. Доглядає їх Іван Аврамович, дідусь. Йому під вісімдесят, але ще жвавий і бадьорий та виглядає набагато молодшим своїх років, тож онукам дає раду. Такий вихователь – просто скарб для батьків.

– Часто Вам доводиться бути за няньку? – запитую.

– Щодня! Зять працює лісорубом у лісництві, донька як не на городі, то в лісі, худобу порає, а старші онуки (усіх їх у нас з бабою дев’ятеро) у школі, от і доводиться нам з малечею бавитися.

– І сьогодні донька в лісі?

– Аякже, хоч-не-хоч, а мусить йти. Якраз сезон збирання журавлини розпочався.

Плодючі на журавлину болота приваблюють не лише місцевих збирачів. «У нас тут золоте дно, – хваляться серхівці. – Одна людина за день запросто може набрати кілограмів 20 ягід, а дехто і по 50 назбирує!» Тож вранці через село у «журавлинному» напрямку, а увечері назад мчить різноманітний транспорт з усієї околиці – Галузії, Прилісного і навіть з Маневич. Цілюща ягода цьогоріч у ціні, та й для власних потреб варто нею запастися до наступного врожаю. Адже її називають ледве що не панацеєю від усіх хвороб.

Побудуйте нам садочка!

Отак розмовляючи про здоров’я та користь журавлини, ми підійшли до форпосту села – фельдшерсько-акушерського пункту. Він займає половину одноповерхового будиночка. Друга половина нині порожня. Там колись була сільська бібліотека, та після того, як у ній обвалилася стеля, книгозбірню перебазували в сільраду, аварійне ж приміщення замкнули.

А чи не обвалиться стеля колись і в другій половині – на голови пацієнтів? З цими думками переступаємо поріг ФАПу, опинившись у царстві валер’янково-хлоркової аури, притаманної всім лікувальним закладам. У ньому людно – якраз матері поприводили дітей на вакцинацію.

– Тут робили ремонт, – відповідає фельдшер, – але приміщення старе, зі стелі все одно тиньк осипається. За стіною, де була бібліотека, балка вигнулася, може провалитися – то впаде й дах. Обіцяли нову будівлю, але коли то буде, важко сказати.

– Нехай би разом і дитячий садочок побудували! – долучаються до розмови матері.

– Справді, дитсадок потрібен, – підтримує фельдшер. – У селі дітей до шести років майже п’ять десятків назбирається, лише у цьому році вже дев’ятеро народилося.

– Оскільки Серхів розташований у зоні радіаційного забруднення (до речі, воно було найбільше у 1996 році в області), то кошти на подібні соціальні заклади місцевій владі легше «вибити», – розвиваю думку.

– Ет, – песимістично продовжує одна з молодих матусь. – Теперки мало що з тієї зони візьмеш. Хіба що «гробові» ще дають – по дві гривні на місяць.

– До речі, а з радіаційним фоном у вас як?

– А хто його міряє? Радіолога, що працював при сільській раді, давно скоротили. Так що є та радіація тут чи нема, ми не знаємо. Інколи приїжджають якісь люди, заміряють, але про результати нас ніхто не повідомляє. Казав, правда, один заготівельник журавлини, що ягоди, зібрані в районі Старого Серхова, фонять…

Потрібно все вміти робити самому

Нехай і немає у Серхові ні дитячого садка, ні роботи зі стабільним заробітком, ні газифікації, ні водогону, ні інших благ цивілізації, про які у поліській глибинці не чули і ще не скоро почують, проте молоді сім’ї, що навіть трохи дивно для такого віддаленого села, не залишають його. Свідченням цього є не тільки ті майже п’ять десятків малят, а й чимало нових ошатних будинків і розпочатих будов. Того дня робота на них завмерла через присвяток. Але все ж на одній не зупинилася. Правда, працював там лише один робітник – штукатурив усередині стіну. Молодий, приємної зовнішності чоловік років двадцяти п’яти-тридцяти.

Розговорились. Виявилося, він і є господар цього будинку. У Серхові багато таких, хто і будівничий, і виконроб, і майстер, і підсобник в одній особі. Толокою зведуть стіни, накриють дах, а далі господар доводить усе до кінця власними руками.

– То Ви також за ягоди будуєте хату? – цікавлюся.

Усміхається:

– Якщо не повкалуєш кілька років по сезонах, то ягоди не допоможуть.

– А штукатурити де навчилися?

– Там же, на сезонах. І штукатурити, і мурувати, і плитку класти. Сам і підлогу стелитиму. У селі, якщо хочеш нормально жити, потрібно все вміти робити самому.

Микола ШМИГІН,

Волинська область

 

 

 

• Нравится
•