Молодий чоловік став батьком одразу дев’яти дітей
– Господи! Як наше життя може повернутися, ми навіть ніколи і гадки не маємо, – сказала Світлана, дивлячись, як Сергій порядкує у її господі. – Чи могла я коли подумати, що стану матір’ю для стількох дітей, що і мені доля подарує прекрасні миті жіночого щастя…
– Ти це заслужила. Скільки винесла, витерпіла – і ніколи ні на кого не нарікала. Хто й коли бачив тебе похмурою чи сердитою? – здивувалася подруга Марина. – Тепер лише більше стеж за своїм здоров’ям, он скільки ще «пацьориків» бігає, а їм маму треба.
Світлана родом з мальовничого поліського села. Тут народилася, тут минуло дитинство, тут, напевно, і віку доживатиме. Хоча було, що доля закинула аж на Камчатку. Батька свого вона не знає. Вже мала сім літ, коли мати вийшла заміж і поїхала з чоловіком заробляти гроші, як казала бабуся, на кінець світу. Можливо, доля склалася б по-іншому, якби там залишилася, але вже за два роки вона повернулася до своєї бабусі. Незлюбив її вітчим, бо була «дитиною з характером». Між ними все частіше виникали конфлікти. Тож родинного тепла в дитинстві не відчула. А після того, як вітчим її побив, і вже сусіди заговорили про це, мати відправила Світлану до бабусі. Жили удвох на невелику бабусину пенсію. Гроші від мами надходили дуже рідко. Щоб підтримати стареньку, Світлана влітку ходила в поле, збирала волошки, ромашки, робила з них букети і продавала на базарі.
– Це був мій перший бізнес, – пригадує тепер. – За відро квітів могла вторгувати кілька рублів. Ми з бабусею жили економно, відкладали по копійці, аби назбирати на новий дах, бо хата протікала. Я навіть сама у 15 років шукала майстрів, щоб нам його поремонтували. І хоча бабуся лише біля печі порядкувала, а я за всім іншим дивилася, проте коли вона померла, зрозуміла, що втратила найріднішу людину.
***
Вже після восьмого класу Світлана пішла вчитися в профтехучилище, але не працювала за спеціальністю – невдовзі комбінат закрився. Тоді в місті дівчина зустріла свою першу любов. Думала, повернеться хлопець з армії – одружаться. Та Максима забрали служити в Афганістан, де він втратив обидві ноги і помер від ран. Світлана довго не могла отямитися після цієї втрати. Коли відійшла, познайомилася з Андрієм, за якого й вийшла заміж. Уже з ним переїхала у село. Незважаючи не те, що життя з Андрієм не складалося – той любив заглядати у чарку, народила чотирьох дітей. Допився до того, що почав з хати усе виносити й над дітьми знущатися. І хоча у господарці було дві корови, кінь, багато птиці, але Світлана виперла Андрія геть.
***
– Щоб якось вижити з дітьми, заробляла конем у людей. А ще приймала молоко. А потім вирішила в селі магазин відкрити, а тепер такі самі маю ще й у сусідніх, – розповідає Світлана. – Дві доньки вже заміжні, дякувати Богу, у них все добре. Син вчиться в університеті. А найменша Софійка школярка. І ось ця дрібнота ще (показує надвір, де бігає дітвора – авт.). Софійка їздить у музичну школу. Просить купити їй піаніно (уже відклала гроші і замовила його). А ще плачу вчительці, щоб додатково займалася з нею англійською мовою – бачу, що має нахил до іноземних мов. Тепер такі часи, що це у житті може згодитися.
– А чому вирішила ще й чужих дітей взяти у сім’ю? Це ж який клопіт, – зі здивуванням запитую Світлану?
– Дітей дуже люблю, тому й народжувала. Старші вже виросли, залишилися із Софійкою самі. І ось три роки тому гостювала у родичів в сусідній області. Там дізналася, що мій двоюрідний брат допився до того, що його позбавили батьківських прав. А жінка вже померла. Мені тих діток, а їх троє, так стало шкода: ну, кому вони у дитбудинку потрібні, хто їх пригорне до себе? Вмовила родичів розшукати дітвору. Та виявилося, що їх уже в Україні нема – усиновила якась сім’я з-за кордону. Ось тоді й вирішила взяти дітей з дитбудинку, але щоб це були рідні брати і сестри. Знайшлися такі в одному соціально-реабілітаційному центрі: найстаршій Оксані вісім років, Степанкові – шість, Денискові – чотири, Катрусі – три, а дворічний Петрик був ще у будинку дитини. То нещасні діти. Коли вони мені розказують, як жили з матір’ю, не можу стримати сліз. Не хочу про це і згадувати.
***
Про цих дітей мені вже пізніше Марина розповіла:
– Мати дітей не була останньою п’яницею, але ніколи про них не дбала. А її співмешканець – то вже пропащий алкоголік. Вони залишали дітей самих у квартирі: що хочете, те й робіть. Малеча не була привчена навіть до горшка і туалету – де хотіли, там і «клали купки». Про те, що їх треба нагодувати, ніхто не думав. Одягу у малюків також не було. Сусіди забили на сполох, і тоді сюди прибули міліціонери та працівники служби у справах дітей. Їх одразу забрали у притулок. Старшеньких ще у щось вдягли, а малого Петрика загорнули в якесь лахміття – в дитини навіть не було штанців. Діти погано говорили. У всіх бронхіт, соплі, кашель, проблеми з травленням.
***
Гроші, які Світлана мала отримувати, затримували. Допомогли їй тоді місцеві бізнесмени. Та жінка ніколи не падала духом, а просто працювала. До цих дітей ставиться як до рідних.
– Картоплі садимо 60 соток, багато овочів вирощуємо, – розказує про свої будні багатодітна мама. – Зрозуміло, що важко було. Це тепер, коли у нас є Сергій, я геройка і можу ось так з вами розслабитися.
Він родом із сусіднього району. У нашому селі проживає його бабуся. Приїхав доглянути її, бо старенька не хотіла нікуди рушати зі своєї хати. Щоб мати якусь копійку, Сергій наймався до людей. Світлана теж не раз кликала його: сіно допомогти заготувати, картоплю з городу перевезти, меблі привезти чи ще щось зробити, де була потрібна чоловіча сила. Роботящий, непитущий – він фактично з жінки грошей не брав, шкодуючи малечу, яку вона виховувала. Сергій зрозумів, що Світлана має любляче серце, добру душу, а головне – небайдужа до чужої біди. І він освідчився їй у коханні, попросивши стати йому дружиною.
– Чесно кажучи, я геть розгубилася і перелякалася. Ну, по-перше, він молодший за мене на сім років. По-друге, в хаті купа дітей. Так що я відмовила, але Сергій виявився ще й наполегливим, – сміється Світлана. – І я вийшла за нього заміж. Він такий добрий та люблячий чоловік і тато, що й подумати не могла. Діти за ним аж пищать. Коли із запаленням потрапила в лікарню, все було на чоловікові. Тепер мені не дає нічого важкого робити. Зараз відкладаємо гроші, щоб купити машину, бо дітей треба у школу та садочок возити. І хоча цих дітей маю доглянути до 18 років, але вони мені і потім рідними будуть, тож треба думати, як кожного у світ випустити. Та із Сергієм мені взагалі уже нічого не страшно...
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
