Іван без руки та його жінки
Оповідання з життя
Доля вирішила відігратися на Іванові Оліферовичу, мабуть, за якісь тяжкі гріхи предків і довбала все життя неприємностями. Та цей чоловік був не з тих, хто здається і пускає своє життя за течією. Він сам обирав напрям, часто протилежний тому, куди його штовхали обставини, породжені мачухою-долею, й уперто долав проблеми, не падав духом сам і своїм друзям не давав. Cловом, був людиною, як би тепер сказали, креативною, а по-простому – природженим лідером.
Майже двадцять років немає вже його на цьому світі, а мені здається, що тільки вчора він приходив, заряджений черговою ідеєю, і в моїй новій хаті, світлій і просторій, ставало тісно від Іванової невичерпної енергії.
У нашому родинному фотоальбомі є небагато карточок з Івановим зображенням. Ось він – перед військовою службою, двадцятирічний красень у модній тоді вельветовій бобочці. Не одна дівчина в селі сохнула за ним, а він обрав Настю Тищук. Як на мене, не першу красуню, проте чимось заворожила вона його. Чи не поглядом великих синіх очей, що був такий пронизливий, ніби проникав глибоко в душу?
– Відслужу, – казав мені Іван перед армією, – заберу Настю – і поїдемо на цілину або на Байкал! Скучно тут у нас, життя наче застигло в болотах!
Я розумів його, бо і самому хотілося побачити світу, але з колгоспу, не маючи паспорта, не просто було вирватися, хіба в армії залишитися на понадстрокову, як багато хлопців зробили, або вступити десь в інститут чи технікум, якщо у школі з навчанням ладив.
Іван закінчував культосвітнє училище, вмів грати на гармошці, баяні, гітарі, гарно співав. Дівки наші заздрили Насті, що прив’язала до себе першого парубка, та ще й комизиться, носа дере. А та лише зиркала своїми очиськами і загадково усміхалася. Горда була. Вона й сама не абихто – до педінституту вступила того року. Так що, мовляв, не надто очі коліть тим своїм Іваном. У мене буде вища освіта, а в нього лише середня спеціальна. Авжеж, дівка була з перцем, натуриста, під стать Іванові – хто з них кого приборкає, ще не відомо.
Іван тим не переймався – попереду було три роки служби, а що ліпше перевірить почуття, як не довга розлука?
Провели його в армію восени 1960-го. Зібралися родичі, сусіди, друзі-приятелі в тісній Івановій хатинці, де він мешкав з матір’ю (батько на війні загинув), на вечірку з цього приводу. Випили житнівки, закусили, що там настаралася мати новобранця. Сам Іван зіграв на гармоніці кілька польок і вальс, щоб молодь розважилася танцями, та й розійшлися по домівках.
Іван повів Настю до її хати. Хоч і був лише початок листопада, але вже вдарили перші морози, а в повітрі гостро пахло снігом. Чорний вечір, без жодної зірки на небі, опустився на село, міцно схопив його у свої студені обійми. Пригорнув і Йван свою кохану до плеча. Так і йшли мовчки довгою темною вулицею. Обом хотілося сказати одне одному багато чого, та як знайти такі слова, щоб усе те виказати, щоб воно зосталося в пам’яті на довгі роки розлуки? В обох пашіли щоки від вогню, що палав у їхніх грудях.
– Пиши мені листи сюди, в село, – мовила врешті Настя.
– А чому не в Брест? – запитав Іван.
– Так надійніше буде. Бо у нашому гуртожитку листи іноді пропадають…
Вони зупинилися – були вже біля Настиних воріт. У її хаті ані вогника – всі давно вже спали. Настя повернулася до парубка обличчям, поклала йому обидві руки на груди, відчувши, як дужчають його обійми. Йван нахилив свою голову, шукаючи губами її губи. Знайшов. Були гарячі й солодкі. Рука потягнулася до пазухи.
– Не треба, Ваню, – прошепотіла дівчина. – Не тут…
– А де? – ледве одірвався від неї. Тремтіли коліна, а внизу живота як хто жар розсипав.
– Ходімо. Тільки тихо.
Взяла за руку й повела у двір. Підійшли до причілка хліва й по драбині залізли на горище. А там повно сіна, наче із зими в літо пірнули: м’яке, запашне.
– Поклянися, що повернешся до мене – забажала Настя перед тим, як віддатися на поталу парубочим рукам.
– Клянуся. Поклянись і ти, що чекатимеш мене!
– Клянуся! Але все одно мушу після цієї ночі зостатися ще дівчиною. Ти розумієш про що я… Бо ж на весіллі наречена повинна бути незайманою…
Іван розумів і погоджувався. Він і так був щасливий...
Так швидко не минала ніч для Йвана навіть улітку.
(ДАЛІ БУДЕ)
| Comments: |
