«Зоря» згасає на очах

Другим, так би мовити, пунктом призначення маневицького маршруту було село Цміни. За радянської доби у ньому діяв передовий колгосп-мільйонер «Зоря комунізму», який розбагатів на вирощуванні льону. Нині на Поліссі про культуру, яку оспівали радянські трубадури і яка, що казати, прославила не одного трудівника ланів, приносячи колгоспам чи не головні доходи, давно забули. Та й самих колгоспів (як би вони тепер не називалися), зокрема у Маневицькому районі, як кіт наплакав. Є в тому списку і Цмінський СВК, реорганізований з колишнього колгоспу, відкинувши з назви ідеологічний доважок.

У конторі, як після грабунку

Цміни мало чим різняться від інших поліських поселень, хіба що димами Рівненської АЕС, які сивими стовпами постають над хатами та центральною частиною, де нагромаджено, без сумніву, стараннями колишнього колгоспу кілька соціально-культурних будівель. Серед них велике двоповерхове приміщення адміністративного будинку. На першому поверсі – сільська рада, на другому – контора теперішнього сільськогосподарського виробничого кооперативу «Зоря».

Піднімаємося просторими сходами нагору, сподіваючись там застати хоча б когось. Марно. Усі кабінети відчинені, але в них – ні душі. В одному взагалі бачимо вражаючу картину, наче з кінофільму про війну, коли показують панічну втечу від ворога: у кутку – сейф з розкритими дверцятами, з нього вивалені прямо на підлогу якісь папери, поруч на голому, з обдертою стільницею столі купа профспілкових квитків…

Побачивши, який порядок панує в кооперативі, зустрічатися з його керівництвом бажання пропало. Нехай і «комуністична», та колись яскрава «Зоря» явно згасає. Слава Богу, село за собою в чорну дірку небуття вона вже не затягне – воно живе своїм життям, маючи свої земельні паї, а кому праця хліборобська не ладиться – на іншому березі Стиру Кузнецовськ, атомка і широкий заробітчанський світ.

Бачив Сталіна, Хрущова та Брежнєва

Але чому ж усе-таки славні традиції великотоварного аграрного підприємства тут не збереглися? Невже вся суть успіху в креативній особистості, якою, безумовно, був Федір Басюк?

З цією думкою прочиняємо залізну хвіртку, яка веде до двоповерхового особнячка, якого з іншими оселями не сплутати. Господар виходить до нас не скоро – знайомимося спочатку з господинею Раїсою Прокопівною, жвавою та балакучою бабусею, про яку не скажеш, що лише на кілька років молодша за свого вісімдесятивосьмирічного чоловіка. А ось і Федір Олександрович. На жаль, він уже недочуває, та й пам’ять підводить, тому основним співрозмовником стає Раїса Прокопівна. У парі вони 65 років, виростили шістьох дітей. Одружилися, що цікаво, того ж 1948 року, коли Федір Олександрович став головувати у Цмінах – першому та єдиному своєму колгоспі. Адже незмінно очолював його добрих три десятки років – доки здужав тягнути лямку. Чого і кого тільки не доводилося бачити на довгому віку: пережив шістьох генеральних секретарів КПРС, доповіді трьох з них (Сталіна, Хрущова та Брежнєва) слухав вживу, будучи делегатом різноманітних зльотів і з’їздів.

– А при якому правителеві були найсприятливіші умови для розвитку колгоспу? – запитую.

– При Брежнєву.

– Хоч і називають ту епоху застоєм?

Федір Олександрович лише усміхнувся.

– Ну, а на чому заробляла «Зоря комунізму» свої мільйони?

– Добре родила картопля – ешелонами здавали її державі. Але найбільші прибутки давав льон.

– То за високі врожаї цих культур Вас і нагороджували орденами?

– Був переможцем соціалістичного змагання, тож і нагородили. І не лише мене.

– Що скажете про теперішнє господарство в селі?

– Ніколи не думав, що доживу до такого занепаду. Танками після війни орали, щоб земля не гуляла, а тепер її використовують не більше тридцяти відсотків.

– То чому ж усе-таки звелися колгоспи?

– Держава перестала підтримувати – ото й уся причина.

Хто «чапарить» у Кузнецовську?

Осіннє надвечір’я золотавими скісними променями лагідного сонця тихо лягає на село. Біля одного з дворів пристали до купки селян і завели мову про життя-буття.

– Про колгосп і не питайте, там не заробиш! – вихопилася серед інших жіночка літнього віку. – На фермі всього дві доярки, та й ті по змінах доять. Є ще їздовий, тракторист.

– То де ж ваші люди працюють? У Кузнецовську?

– Хто раніше встроївса – ше як місто й атомка будувалиса – то той і чапарить. А зараз пойди встройса! Тож їдуть далі – до Києва, Москви…

Була в селі дільнична лікарня, але її закрили ще у дев’яностих. Є амбулаторія. Та в основному хворі мусять їхати до районної лікарні, а це непросто, якщо не встигнеш на єдиний рейсовий автобус до Маневич або запізнишся на потяг (поблизу Цмін – залізнична станція Чорторийськ), який також рідко чмихає повз село. Сільський же автомобіль швидкої допомоги, що при амбулаторії, не завжди виручить: то поламаний, то бензину нема. У кого є близькі родичі в Кузнецовську, то можуть домовитися з лікарем про прийом у міській лікарні, решті туди звертатися зась – інша область, не приймуть.

Отак і живуть сьогоднішні Цміни. Не гірше і не ліпше інших поліських сіл. Під боком атомної станції, дим від якої ріже очі гостям, тривожачи чорнобильською згадкою. Але місцевий люд до небезпечного сусідства звик. Як звикаєш до намальованих пейзажів.

Микола ШМИГІН,

Волинська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

 

• Нравится
•