85-річна Стефанія Новацька до кожного Дня незалежності вишиває собі новий костюм

Таких, як Стефанія Новацька із села Слобідка Козівського району на Тернопільщині, залишилося в Україні дуже мало. Ця бабуся з когорти тих українців, які жертовно люблять свою державу. Це дійсно ота найвідданіша любов, яку мав і заповідав нам сам Спаситель. Навіть сибірські табори та комуністична система не змогли її вбити. Тож не дивно, що для Стефанії Антонівни День незалежності – чи не найбільше свято, незважаючи на пережиті розчарування. А бажання бачити Україну такою, за яку її ровесники віддавали життя, не полишає й досі і додає снаги до життя.

«Боюся нудьги і безробіття»

До Дня незалежності вона готується по-особливому: ось уже декілька років поспіль вишиває новий костюм. А загалом стилізованих українських костюмів Стефанія Новацька пошила декілька десятків. Більшість з них – у місцевому будинку культури, частину роздарувала.

– Діти були малі, то їм вишивала такі костюмчики. Пішла на пенсію, тоді більше почала тим займатися. В клубі, небагато-немало, 20 чи 22 костюми висить. Подарувала ще односельцям в Польщі. Я їх ніколи не продавала, а тілько віддавала. А тепер в душі моїй є бажання вишити лемківський костюм і поїхати на ватру. Може, мені Бог допоможе, і не помру до лемківської ватри, – сміється Стефанія Антонівна, відкриваючи свою мрію. – Мають бути на ньому емблема і цвіти. Дочка каже: «Кидайте те все». І шо, буду нудитися, як другі жінки? Сяду і руки зложу. Дуже боюся тої нудьги, того безробіття – не уявляю, що мені 85 років. Зір маю, шию без окулярів, а от слух поганий. Катюші стояли в нас у Польщі в саду, то професор один мені казав, що так мені дало на вуха тоє гудіння. Шию костюми переважно в зимі ночами. Було зразу трудно то все бісером зашивати, та наловчилася. Кажуть: «Їй Бог талант дав». Ні-і-і, якби не бажання, то й талант не поможе. Ось дивіться, про тей костюм казали: «Нанашко (хресна – авт.), а чо то вбралася в червоний колір, як в совєцкій прапор?» «Та ти ту почитай, – показую на спідницю, – бач, написано: ой, чого, червона калино, похилилася…»

Народилася й виросла Стефанія Новацька у надсянському селі Бірки (зараз територія Польщі). Не маючи повноліття, була станичною в УПА з псевдо Яскрава. Коли приймала присягу, то їй сказали: «Стефуню, ти будеш ту головна». Старший брат теж був членом націоналістичних угруповань. «Польська міліція, закривши його у тюрмі, піддавала катуванням. До дверей пальці прикладали і били по них, закриваючи двері», – каже Стефанія Антонівна.

Байдужа людина гірша від дурної

– Біда, що багато було лихих людей, зрадників, – журиться й тепер бабуся. – Пам’ятаю, як зв’язкового Антося совєти зловили, то так мучили, що язик одрізали і, як-то сказати, ну, природжіння його. А тоді на дві деревини розіп’яли і роздерли. Людина в душі байдужа до всього, а ще до свої нації і народу, гірша від дурної. Байдужій людині легко жити, вона не переживає. Ту пару років тому приїздили до нас поляки, і сусідка кличе до себе. Поздоровалася з ними по-українськи. Кажуть: «То ти є полька, бо фамілія польська і ту була колись Польща». У мене аж затремтіло усе: «То так: москаль каже своє, поляки – своє. А де кінець-кінців наша земля?! Ви все загарбали. Знаю істинну історію від батька: за Ярослава Мудрого Україна була від Дону аж по Сян. Вкрали нашу землю – і ваша». Вони не хотіли більше й говорити.

Коли обирали президента, Стефанія Антонівна мала велику надію на Ющенка, що таки буде українська держава. Каже, що в селі, окрім 18 пияків, котрим заплатили по 35 гривень, усі проголосували за нього.

– Але потим Ющенко з Юлею зробили ненависть, – міркує Стефанія Антонівна. – У селі народ хоч і не політики, але тонко розбираєт. Чому так зробилося? Отака змія всунула. У кажному селі чи місті є така язиката людина, то Юля така трохи є. Якби між Ющенком і Юлею була згода, могло бути все іначе. Мені так гірко було (мало не плаче – авт.), коли те все стало.

Чоловік мій казав, що зразу нічого не буде, треба, щоб ота вся нечисть відійшла. А він був розумною людиною, 11 років сидів у тюрмі. Я пізніше попала туди. Як Сталін подох, нас освободили. А тепер Боже борони, щоб був Янукович – будемо й далі колонією. Бо нас десь все одно тулять. Та ми вже були і в Європі, де нас били й катували. Відбула три роки з гаком каторги, і знаю одне: в Росії культури нема. Там тилько на кожному слові мат-перемат. Не виділа в лагері жодного руского, щоб не матюкався. Ай, Боже, не вірю, що серед руских є культурні люди, не вірю, що вони є побожні – не виділа таких на свої очи. І вони тим безкультур’ям ще вихваляються. Тепер і наші такі стали…

Що до цього можна додати? Дай, Боже, нам усім такого оптимізму, натхнення і небайдужості, які має ця бабуся, то, може, наші внуки й жили би в іншій Україні.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

Тернопільська область

 

• Нравится
•