Життя – як не похорон, то поминки
Розмовляючи з Тамарою Іванівною, навіть не могла подумати, що у цієї усміхненої, добродушної жінки життя – суцільна трагедія. Запланована зустріч стосувалася робочих справ, але згодом слово за словом – і ми перейшли до спогадів. Ось тоді жінка не втрималася і видала слізьми свою болючу душевну рану. Випробування, які випали на її долю, витримати під силу не всім, а Тамара Іванівна витримала.
Народилася вона у селянській родині. І, як найстаршій в сім’ї, довелося чимало хатніх клопотів взяти на свої дитячі плечі. Двох молодших братів фактично сама вигляділа, бо мама якщо не на фермі, то вдома мусила по господарці й на городі лад давати. А Тамарця, як її називала мама, була її найпершою помічницею. Вже в молодших класах вміла пироги пекти, а про суп і борщ чи якусь іншу страву годі й говорити – готувала як вправна молодиця. Мама й дотепер з донькою живе. Їй уже дев’яносто років, ночами не спить – так руки викручує, але потихеньку, як кажуть, скрипить.
Хоча Тамара й не мала багато часу сидіти за книжками, але математика дівчині давалася дуже легко. Довго не думаючи, вирішила після школи поступати на фінансовий факультет, незважаючи на те, що в сім’ї з грішми було важкувато. Вижити допомагала стипендія. Закінчивши інститут, приїхала на роботу в районний центр у державну установу (тут працює й дотепер). А вже через два роки вийшла заміж.
***
Чоловік був найпершим помічником у всіх справах. Особливо у вихованні двох синів. Хотів, щоб виросли справжніми чоловіками, які могли б за себе постояти і дати собі раду у різних ситуаціях.
Перша тривога постукала в цю сім’ю разом з Романовою повісткою в армію – тоді усі батьки призовників найбільше хвилювалися, аби їхніх дітей не відправили до Афганістану. Романа ж ця участь не оминула. Тамара Іванівна слізно молила Матінку Божу, аби та оберігала її сина від біди. Відтоді й посивіла. Відбувши два роки того афганського пекла, Роман повернувся. Відправили до армії здоровим міцним хлопцем, а повернувся контуженим. Правда, дівчина, яка його чекала, не відмовилася від нього, й вони скоро одружилися. Та згодом головні болі геть його замучили. Материнське серце не витримувало дивитися на синові муки. Про пільги, які обіцяли, згодом військові посадовці й забули. Батьки, почувши байдужу фразу: «Я его в Афганистан не посылал», перестали оббивати пороги військових начальників. Лікували дитину за свої кошти.
Того вечора Роман, поклавши голову на руки, раптом дуже застогнав від болю. Батько одразу зателефонував на швидку, але та, приїхавши, вже не була потрібна: син помер на руках у матері…
***
– Невістка виїхала в місто й там знайшла іншого. Вона молода, їй треба жити далі, – розповідає Тамара Іванівна. – Та внук Назарчик, приїхавши до нас на літні канікули, їхати в місто категорично відмовився. Так і залишився з нами. Він нам став великою відрадою. Чоловік не міг ним натішитися, всьому вчив. Назар з дідом були нерозлийвода. До цієї біди додалася інша: протягом року поховала ще й двох братів.
Тамара Іванівна, переживши ще й це горе, відчула проблеми із серцем. Довелося йти в лікарню. Там виписали купу ліків і попросили заспокоїтися, аби стан здоров’я не погіршився. Чоловік теж переживав, однак благав дружину відпустити своє горе:
– Ти вже нікого не піднімеш, а нам треба он цю дитину на ноги ставити. Кому він буде потрібен. У Галі інша сім’я, він там вже зайвий.
Життя бере гору, і Тамара Іванівна таки змогла відігнати похмурі думки, бо тепер жила онуком.
***
Здавалося, вже втих біль, хоча рану від втрати сина час не лікував – просто приглушив. Тішили зустрічі з меншим сином Андрієм, який теж мав сім’ю і жив в іншій області.
– На мій день народження Андрій з дружиною Світланою і сином приїхали своєю машиною, продовжує гіркі спогади Тамара Іванівна. – Ми так тішилися внуком Олежиком, бо нечасто його бачимо. Він з дідом і Назарчиком ходили рибу ловити, до лісу. Коли діти зібралися їхати, я наладнала їм всього в дорогу і випровадили у неділю після обіду. А через три години нам подзвонили і сказали, що син потрапив в автокатастрофу. Він загинув одразу, а жінку з дитиною забрали у лікарню. Світлана, невістка, теж одна в батьків була. Я наробила крику, що весь куток збігся – не знали, що то коїться у нас. Не пам’ятаю, як дісталася до свахи – там дітей хоронили, бо невістка теж померла. А внука вдалося врятувати. Здавалося, не переживу того горя. Хотілося, щоб земля піді мною провалилася – туди, до дітей.
***
– Олежика забрали невістчині батьки – ми не заперечували, бо це для них була єдина втіха, – витираючи сльози, жінка й тепер переживає весь той біль. – Вони жили добре, хороші люди. А влітку ми внука до себе забирали, як-не-як, а у нас таки краще дитині, ніж у спеку на асфальті у великому місті. І хоч як мені було важко, але бачите – витримала і ще клигаю на білому світі, а чоловік не зміг. Він після Андрієвої смерті почорнів увесь і геть подався. Не знаю, за чим жив, бо їсти не міг. Його взагалі життя перестало цікавити. Оце лише Назар трохи виводив з апатії. А одного дня дзвонить мені внук: «Бабусю, тут дід впав біля порога, я швидку викликав». У мого Степана стався інфаркт, лікарі робили усе можливе і неможливе. Це районний центр, тут усі одне одного знають. Мені співчували. Лікарі дуже хотіли допомогти, дорогі ліки знайшли. П’ять днів його протримали, а на шостий він помер. Усміхнений такий лежав, мабуть, помирав з думкою, що до синів йде. Зосталася я з внуком і старою мамою…
***
Після короткого мовчання Тамара Іванівна сказала:
– Досі думаю: чому мені долею судився такий важкий хрест? Розумію, що не випадково моє життя – це відлік від одного похорону до іншого. Я не бачу й не помічаю яскравих кольорів – увесь світ в чорному. Але внуки мене тримають, заради них кріплюся. Олежик приїхав сюди вчитися, і зараз більше біля мене. Хлопці вже дорослі, тепер вони господарі. Тішуся, що обоє роботящі, тому дадуть собі раду в житті, аби лише їм хороші жінки трапилися. Думаю, що вони своє вистраждали, і Господь до них буде милостивим. Мені не вдалося вберегти синів від біди, тож сподіваюся, що внуків з Божою поміччю вбережу.
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
