«Я кричала, що не вмію плавати, та незнайомець кинув мене у море»

Жителька Костополя розповідає про аварію на «Адміралі Нахімові»

Костопільчанка Катерина Кішман одна із тих, хто 1986 року знаходився на борту круїзного лайнера «Адмірал Нахімов», коли він тонув, зіштовхнувшись із суховантажним судном «Петр Васев». То була одна з найбільших катастроф радянського пасажирського флоту, яка забрала 423 життя. Не опинитися у списку загиблих Катерині Ростиславівні допомогли люди, які були поруч, збіг обставин та воля Божа. «Я ж навіть плавати не вміла», – дивується власному спасінню. Нині про події 27-річної давнини жінці нагадують лише старе фото зловіщого корабля та наручний годинник, стрілки якого зупинилися о пів на дванадцяту ночі.

На рятувальному матраці люди лежали в кілька поверхів

У ті роки Катерина Ростиславівна працювала бухгалтером у «Сільгоспхімії», організація обслуговувала колгоспи. Їй та ще двом костопільчанам профсоюз видав путівки у круїз по Чорному морю на лайнері «Адмірал Нахімов». На відпочинок мама відпускала доньку неохоче, адже вона залишала трирічного сина. Проте згодом таки погодилася. Загалом із Рівненської області у злощасне турне вирушили 30 людей. Згідно туристичному графіку, вночі корабель плив, а вдень люди ходили на екскурсії у містах чорноморського узбережжя.

– У неділю о 22 годині вечора ми відправилися із Новоросійська в Сочі. Це був день шахтаря, тож на борту всі веселилися, – переповідає трагічні події костопільчанка. – Ми з друзями зайшли до бару, проте довго не затрималися, пішли у кіно «Я люблю тебя больше жизни». Дуже хотіла подивитися цю стрічку, думала, що вона про кохання. Зрозумівши, що картина про війну, вийшла на половині сеансу. Моя каюта розташувалася на другій палубі. Саме готувалася до сну, коли відбувся удар. У відкритому морі я була вперше, тож думала, що то хвилі вдаряються об корабель, адже починався шторм. Проте лікарка Олександра із Донецька, яка жила зі мною у каюті, сказала, що щось трапилося, адже погасло світло.

Сусідка, яка вже неодноразово плавала у подібні круїзи, наказала 24-річній Катерині дістати з полиці рятувальні пояси та одягнути їх на себе. Костопільчанка зізнається: вперше про них почула, адже людям ніхто не розказував про рятувальні пояси і тим паче не показував, як ними користуватися. На якусь мить загорілося аварійне освітлення і знову згасло.

– Коли ми з Олександрою вийшли на палубу, там діялося щось незрозуміле: одні кричать, інші нервово сміються, чоловіки світять сірниками та запальничками, – продовжує Катерина Кішман. – Раптом я відчула, що корабель хилиться на правий бік. Сходами піднялися на центральну палубу, що була над нами. Бачу, лежаки летять у море, корабель все більше хилиться. Люди пристали до лівого борту, дехто стрибав у воду. Я опинилася серед натовпу, коли якийсь високий чоловік кричав мені: «Стрибай!» Відповіла, що не вмію плавати, проте він схопив мене і кинув у море.

Що було потім, жінка пам’ятає смутно. Опритомніла, каже, біля рятувального плоту, який нагадував надувний матрац. На ньому була купа людей, тож, аби врятуватися, Катерина взялася за обтягнутий по колу шнурок. На тому ж плоті виявилася і ще одна костопільчанка Марія Полех, а за мотузку трималася дівчина з Рівненської області. Чимало людей були одягнуті в нічні сорочки. Шторм сягав чотирьох балів, вода холодна, а до берега – чотири кілометри. Постраждалі дві години чекали на прикордонників.

– Настрій, який панував у той момент на воді, неможливо описати словами. Люди плачуть, шукають рідних, поруч пропливають трупи, стільці, ще якісь предмети із затонулого лайнера, – пригадує Катерина Ростиславівна. – Один чоловік із нашого плоту почав усіх заспокоювати, просив не робити різких рухів, аби плаваючий засіб не перекинувся. Люди ж бо лежали один на одному в кілька поверхів.

«Мого прізвища у списку живих не було»

Жодну із рятувальних шлюпок, що були на борту «Адмірала Нахімова», не встигли спустити на воду. Лайнер, висотою з дев’ятиповерховий будинок, пішов на дно за сім хвилин після того, як у нього вдарився суховантаж «Петр Васев». Судно перевозило ячмінь із Канади. Катерина Кішман розповідає, що «Васев» був непримітним і похмурим, до того ж з’явився, коли почався шторм. Також очевидиця страшної аварії каже, що чимало батьків взяли із собою у ту фатальну поїздку дітей. Оскільки трагедія трапилася вночі, припускає, що з дітей мало хто врятувався, адже вони вже спали. Костопільчанка пригадує, як водолази розповідали в інтерв’ю, що біля закритих дверей знаходили десятки загиблих.

– Близько п’ятої години ранку нас привезли в Новоросійськ. На причалі чекали «швидкі» й автобуси, які розвозили врятованих по готелях та гуртожитках, – продовжує жінка. – Там нам дали одяг та взуття. Склали перелік втрачених речей та виплатили компенсації. Кілька разів проводили опис тих, хто врятувався. З невідомих причин мого прізвища серед живих не виявилося. Чоловік саме був у відрядженні на Кавказі, отримував новий автомобіль, тож телеграму «Жива. Здорова. Їду додому» надіслала мамі в село. Коли поштарка принесла звістку, вона саме пасла на лузі корову, вдома нікого не було. Шукати ж її зв’язкова не стала, поклала папір в сумку й забула. Коли я повернулася, старший брат уже збирався їхати в Новоросійськ. Мамі про трагедію до останнього ніхто не повідомляв.

А от чоловік про аварію на кораблі дізнався випадково. В Полтаві вантажівку без номерних знаків зупинили працівники ДАІ. Перевіривши документи, попросили довести одного зі своїх співробітників до Києва. Згодом чоловік розповідав Катерині, що попутника слухав «упіввуха», проте фразу «На «Адміралі Нахімові» стільки людей загинуло» «зловив» одразу. Вдарив по гальмах, сказав, що там пливла його дружина. Після почутого міліціонер відмовився їхати з костопільчанином далі. Наляканий чоловік цілу ніч гнав вантажівку до Костополя. Назустріч йому вибіг брат Катерини і сказав, що вона повернулася.

– Нині про ту страшну поїздку нагадує лише стара фотографія корабля, яку мені прислали вже після трагедії, та наручні часи, які у воді зупинилися, – завершує пані Катерина.

Марія МАРТИНЮК,

Рівненська область

 

• Нравится
•