Уся молодість пройшла як не в бігах, то в тюрмах
Згадує жителька Кривлина Наталія Хомчук
Про Наталію Хомчук із села Кривлин Ковельського району розповіла у своєму листі її односельчанка Євгенія Білець. Мовляв, ця найстарша жителька села варта публікації. «Де тільки мужність бралася у дівчат, які жили у ті страшні воєнні і повоєнні часи?» – дивується в листі читачка, описуючи важке життя Наталії Андріївни.
Наталія ХОМЧУК
Наталії Хомчук вже 88 років, але вона, слава Богу, ще не втрачає ясності розуму. Її молодість, як і решти її однолітків, припала на важкий воєнний і післявоєнний час. Наталія Андріївна за кілька років тих лихоліть встигла і полоненою побувати, і дезертиром, і навіть каторжанкою.
Від долі остарбайтера в Німеччині її та ще кількох десятків землячок врятував якийсь невідомий чоловік. Вже, каже, сиділи в обгородженому таборі у Ковелі і чекали, коли їх почнуть саджати у потяг. Звідки рятівник взявся, хто це був, вона й дотепер не знає. Але з того, наскільки він був обізнаний і як чітко їм розказав, коли тікати і де саме ховатися, припускає, що це повстанці їм тоді допомогли.
Не встигла волею добре насолодитися, як у село прийшли совєти, і майже одразу стали відправляти всю молодь на схід України. Така тоді була «політика» щодо українців-західняків.
– Я потрапила на вугільний конвеєр у шахті на Донбасі – відбирала руду, – згадує Наталія Андріївна. – Нас там було п’ятеро дівчат. Відпрацювали рік, і вирішили тікати, бо умови були просто нестерпні: ми завжди ходили голодні і холодні. А ще ж мусили тягати ці важкі каменюки, перти поперед себе їх на машину. Ніхто не дивився, що деякі з них були важчі за дівчат. За день натягаєшся, руки по землі волочаться. Ледь не щодня хтось, не витримавши такої каторжної роботи, вмирав. І от 15 квітня ми покинули шахту, а в хату я ступила аж 26 травня. Жодного разу ніде не під’їхали, все пішки йшли. А ще мусили вдень ховатися, бо знали, що нас таки шукатимуть. Бо то на словах була робота, а насправді з нами поводилися, як із засудженими.
Зізнається бабця, що дорогою їм стрічалися лише добрі люди, останнім з ними ділилися. На сході села не так близько один біля одного, як у нас, а між ними такі відстані, що й за день не дійдеш. Але тамтешні люди охоче розказували і показували дорогу, годували.
– Але ще не встигла я на печі відігрітися та скинути те дрантя, в якому йшла півтора місяця, як у хату вже стрибки зайшли, – розказує бабця Наталя. – Моїх подружок «відмазали» якимось чином, а мене у Луцьку тюрму посадили. Не били, бо ж не було за що. Лише питали, навіщо втекла з роботи, і казали, що я «дезертир совєтської власті». Напхали нас таких дезертирок цілий вагон. І знаєте куди привезли «виправлятися»? Знову на Донеччину. Тільки це вже був табір з колючим дротом, вартовими. З нього щоранку возили нас відбудовувати «Азовстальбуд». Там робота кипіла: тутика ми чистимо, поряд сталь біжить, сліпить, а зверху ще мурують стіну. Все на купу. Недовго пробула, бо Сталін помер. Як зараз пам’ятаю, вивели нас на перекличку, а у начальника в руках папки з нашими справами. Ну, все, думаємо, знову нас зараз кудись перекинуть. А то, виявляється, серед побутових злочинців відбирали людей у колгоспи. А я то в бігах, то в тюрмах. Навіть і не знала, що це за таке чудо – колгосп.
Тож про колективне господарство Наталія Хомчук дізналася ще на сході, і так вийшло, що все життя йому віддала. Бо коли повернулася додому, одразу пішла працювати дояркою. За хороші надої її, вже 43-річну, нагородили почесним званням… комсомолки. Ох, і соромилася спочатку! Довелося працювати і свинаркою, і телятницею. І скрізь, де б не трудилася, у неї був порядок. Навіть тепер, коли вже ледве ходить з двома паличками, у хаті тримає ідеальну чистоту.
На жаль, доля не подарувала їй можливість мати дітей (а може, то важка праця далася взнаки), тож з чоловіком розлучилася. З того часу Наталя Андріївна живе сама. Допомагає соціальний працівник, відвідують племінники, заходять побалакати односельці. Дай, Боже, їй здоров’я ще на багато років!
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
