Як я на заробітках в Білорусі «заробляла»
Нещодавно бригадирка Ніна з України організувала заробітчанську команду в Білорусь. Зарплату обіцяли непогану: 200-250 гривень в день. Тож пристала до них і я: вкинула у торбину сальця, грошенят на дорогу та на перший час, постіль, бо сказали брати, та гумові чоботи. Серед усіх, хто поїхав, була навіть матушка та вагітна жінка.
Приїхали до кордону в Самари, а там не пропускають, пояснивши це тим, що тудою можуть переїхати лише жителі Любешова, Ковеля та Ратного. Якщо й пропустять, то білоруси все одно повернуть, і доведеться ночувати між двома кордонами. Тож години чотири ми провели у Самарах, а тоді мусили добиратися на таксі до Доманового, центрального кордону. Тут нарешті перейшли. Нас вже чекав бус, який відвіз у селище Орєховський Кобринського району Брестської області. Найперше, усіх здивувало, що у приміщенні, куди завели, не було світла. Стомлені і голодні сіли вночі «вечеряти, обідати і снідати» разом, а потім лягли спати на поролоні, що був розкладений на підлозі.
Спочатку сапали цукрові буряки – з ранку до восьмої години вечора. Трава і будяки сягали людського зросту. Усе доводилося видирати руками, які аж спухли, потім рвали моркву. У господаря Сахіма часто виникали проблеми з фурою, тож були дні, коли ми не мали роботи. Як не працювали, нас не годували. Привезли лиш плитку газову з балоном, щоб готували самі. В одну з ночей, коли стомлені люди спали (разом чоловіки та жінки), зав’язавши двері на шматину, бо не було ні замка, ні защібки, в приміщення увірвався чоловік в цивільному, який представився дільничним прикордонної зони. П’яний чолов’яга став пропонувати з ним випити, та ніхто не погоджувався. Тоді люди попросили його пред’явити посвідчення, на що той відреагував по-своєму.
– Ну, що ж, не хочете по-доброму, буде по-поганому, – розлютився і викликав по телефону прикордонний наряд, що з’явився надзвичайно швидко.
Сказали: надійшов сигнал, що тут є нелегали. Попросили нас пред’явити перепустки на перебування у прикордонній зоні. Про них ніхто з наших людей навіть і не чув, адже коли їхали, думали, що все узгоджено. Прикордонники почали забирати у всіх паспорти.
Я віддала свій і попросилася вийти в туалет. Відпустили тільки у супроводі трьох амбалів з автоматами. Далі всіх повезли у військову частину, де ми просиділи цілу ніч. Зранку нас відпустили, але сказали, що не зможемо повернутися на робоче місце, поки не матимемо на руках перепусток. Тож мусили їхати до Кобрина і виготовляти їх.
Не встигли й попрацювати, як до нас знову навідалася міліція. Тих, кого застали у будинку, забрали, а ми семеро залишилися. Наш хазяїн ніби зник, ми не знали, куди іти і що робити. Навіть їжі не мали за що купити. Дякувати Богу, серед місцевих жителів немало добрих людей. Вони жаліли нас, заробітчан, і підгодовували. Одна жінка навіть додому запросила, накрила на стіл, залишила зовсім незнайомих людей в квартирі і побігла у справах…
Потім ми дізналися, що ті, кого забрала міліція, вже поїхали додому. У Кобрині нам бригадир видала кому 100 тисяч, кому 150 тисяч зайчиків. Залишок, сказала, віддасть тоді, коли один із заробітчан поверне два чи три комплекти білизни, яку «прихопив» із собою, а ще повідомила, щоб хто як хоче, так і добирався додому. Мусили виходити на трасу і ловити попутку. Доброзичливий дядько-водій їхав аж з Росії, віз тіло українського заробітчанина, який загинув в Росії. Довіз нас до кордону, а коли пройшли пропускний пункт, забрав знову. Ось в такій незвичній компанії і добралися до Ратного, а далі – кожен додому.
Днями мені передали аж 200 гривень, а брала я із собою 300. Ось такі заробітки. Ще й листи нам, заробітчанам, прийшли – сплатити 50 гривень штрафу. Пишу про все це і думаю: доки ж ми будемо поневірятися по заробітках, доки будемо гинути, пропадати безвісти? Чому ми, українці, повинні батрачити на закордонних панів? Чому так відбувається?
Ірина ЛАБНЮК,
с. Личини,
Камінь-Каширський район,
Волинська область
| Comments: |
