Серед поля без світла живе самітником працьовитий парубок

Без поводиря покрученими польовими дорогами чужинець ніколи не знайде заховану за садками стареньку хатину. У ній мешкає молодий парубок Микола Грома, який береже від зникнення з карти України село Октавин, що у Володимир-Волинському районі. Він – єдиний житель цього населеного пункту. Тут немає світла, а відповідно, й інших благ цивілізації, та хлопець стверджує, що самітником жити набагато краще.

Колись було вісімдесят дворів, нині – один

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лише за допомогою сільського голови села Зимне, до якого належить Октавин, В’ячеслава Католика, «пострибавши» по крутих схилах пагорбів, нарешті добралися до оселі самітника. Наш водій, промучивши цей шлях, сказав: «Краще б я зайвих сто кілометрів проїхав, ніж ці сім до Октавина». Микола, почувши ці слова, лише всміхається і каже, що всюди ходить пішки – ніяких проблем. Раніше їздив велосипедом, але тепер той транспорт зламався, а ремонтувати нема за що.

Ще два роки тому тут господарювало подружжя пенсіонерів Олександр та Віра Дуди. Потихеньку давали всьому раду, але бачачи, що батькам важко, на зиму син забрав їх до себе в Іваничівський район. Оселя залишилась пусткою. Зачувши про виселення, сюди навідалися мародери. Пообрізали електричні проводи, повикручували залізо, завіси з дверей повиривали, знищили льох. Безкарно зруйнували нажите роками. Чорними дірками дивилася на світ колись охайна та доглянута оселя, коли сюди приїхав на постійне місце проживання Микола. Підлатав стіни, змурував грубку, вставив вікна – от і вдихнув у дім життя, а заодно й у село.

– Старожили пригадували, що в Октавині колись налічувалося вісімдесят дворів. Була польська колонія, – розповідає В’ячеслав Артурович. – Але під час операції «Вісла» більшість людей виселилося. Не залишилося і двадцяти господарств. З часом і їх поменшало. Тому так і вийшло, що у ХХІ столітті село від зникнення з карти берегли лише дід Саша і баба Віра.

Добре, що тепер оберегом для населеного пункту став цей молодий 31-річний парубок. Більшість людей його не розуміють, називають диваком, що усамітнився серед полів. Микола поблажливо всміхається на це і по-філософськи додає: «Людина сама за себе несе відповідальність перед Богом». Він уже більше року живе одинаком. Хоч і важко було цієї лютої зими, вікна ховалися у снігових кучугурах, але юнак жодного разу не пошкодував про прийняте рішення. Як же доля привела його сюди?

«До цивілізації виходжу раз на два місяці»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Микола єдиний син у батьків. Сім’я мешкала в трикімнатній квартирі у Нововолинську. Батько працював водієм, а мама сиділа дома, бо мала інвалідність. Коли хлопчик підріс, більше часу проводив з дідусем та бабусею, які жили на хуторі села Дігтів Володимир-Волинського району. Старенький був без ніг, бабця теж здоров’я не мала, то внук залюбки в усьому допомагав. Біда у їх родину прийшла несподівано: помер дідусь. За півроку забрав із собою дружину. Ще за рік важка недуга зломила матір. У 14 років він залишився лише з батьком, який не дуже переймався втратою рідних. Невдовзі знайшов собі іншу жінку, яка, як і він, полюбляла випити. Вони оселилися у міській квартирі, а підліток сам порядкував у дідовій хаті. Тут все нагадувало про прекрасні миті дитинства, а коли наставав вечір, сумні думи все більше стискали дитяче серденько. Можливо, під впливом емоцій вирішив хлопчак змінити місце проживання. Продав хату у Дігтеві та купив у сусідньому Ласкові. Не маючи до кого прихилитися, шукав заспокоєння, визначення свого майбутнього у духовному світі. Ходив на зібрання п’ятидесятників, але потім таки повернувся до православного храму. Навіть став послушником Низкиничівського монастиря. Згодом віддав свою хату у селі під православну церкву. Коли ж попросили переписати її на монастир, відмовився. Тоді й почалися непорозуміння. Різне почали говорити люди, тож щоб не бути об’єктом пліток, юнак вирішив відокремитися від суспільства. Одного дня замкнув хату, зібрав нехитрі пожитки, кабанчика кинув на воза, прив’язав до нього корову і виїхав. Як найціннішу річ окремо заховав підрясник, у ньому й зараз ходить до церкви, одягає на свята.

– Ще коли був малим, їздили в ліс по дрова, то я добре знав діда й бабу з Октавина, – розповідає Микола. – Коли захотів вибратись із села, згадав про цю хатину, тож і попросив у їхнього сина дозволу пожити тут. Він дав добро, і ось вже більше року тут господарюю.

І справді, Микола ні хвилини не сидить без роботи. Він віруюча людина, а тому кожен ранок починає з молитви, а тоді береться до роботи. З власного борошна пече хліб та пироги. «Добре, що в дитинстві цього навчився», – ніяковіючи, зізнається. Обробляє клаптик города, курей, корову тримає. Дякувати Богу, допомагають самітнику добрі люди. Завжди підсобляють фермери, які орендують довколишні поля. Сім’я Іменицьких з Дігтева підтримує, там і двоюрідні родичі хлопця живуть. Він їздить до них на свята.

– З Нововолинська дві жіночки приїздять у ліс по суниці, гриби, то привозять необхідні продукти, – додає. – От біда, що зовсім вийшов зараз з грошей. Корова прислабла, то мусив здати за копійки. Зараз добрі люди дали іншу на виплату. А без корови я не маю що їсти, а так є молоко, сметана. Масло б’ю своє, щоб суп засмажити. Раніше молоко продавав, замотаю бутлі у рядно, закину на плечі – і через поле до траси сім кілометрів, а потім на маршрутку до Нововолинська. Мав своїх клієнтів. З того й жив. Зараз люди просять, щоб кіз тримав, то приїжджатимуть, але скільки вони дають того молока. Як щось потрібно, раз у два місяці виходжу в магазин, до цивілізації.

Микола гостинно запрошує до своєї оселі, щоб показати, як живе. Всюди чистота і порядок. На плиті примостилися вичищені до блиску горщики для приготування їжі. На стінах багато образів, усі заквітчані рушниками. «Від попередніх господарів лишилися?» – перепитуємо. «Ні, це я сам вишив», – скромно схиляє голову хлопець. Оглядаючи просторі кімнати, не перестаємо дивуватися, як можна жити без світла, телевізора, холодильника.

– Важко, звичайно, – погоджується, – але я вже звик. Коли сутеніє, присвічую гасовою лампою. А зазвичай сонце сідає, і я мощуся спати.

Єдиним благом сучасності, яким користується Микола, є старенька мобілка. Раніше, щоб її підзарядити, мусив йти до села. Зараз син Дудів привіз акумулятора, от від нього й підтримує живлення телефона.

Тітка Оля з Нововолинська, яка прийшла провідати Миколу, зачувши, що ми журналісти, журиться: «То літом біля нього багато людей крутиться: хто з поля зайде, хто з лісу. А зимою як замете, хоч вовком вий. Хіба із собаками поговорить. Тяжко йому самому, може, напишете, що він хороший, роботящий, все вміє, не п’є, то знайдеться якась добра дівчина». Ми послухали зітхання цієї турботливої жіночки – і процитували її прохання. Може таки знайдеться якась амазонка, яка наважиться покинути блага цивілізації заради такого хорошого парубка?

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

Фото автора

 

 

 

• Нравится
•