Багатодітна сім’я взяла на виховання чотирьох дітей
Але своїми вони так і не стали
Дітей-сиріт в Україні близько ста тисяч, але найприкріше, що їхня кількість невпинно зростає. У дев’яностих роках великі надії покладали на так звані прийомні сім’ї. І Фомченкови, які мешкають у селі Іванопіль Камінь-Каширського району, теж захотіли взяти сироту, хоча тоді вже мали трьох своїх дочок.
Дівчаток забрали у притулок
Катерина ФОМЧЕНКОВА розповідає, як розпалася їхня прийомна сім’я
– А ми дуже хотіли хлопчика, – розповідає Катерина. – Народжувати мені було важко, мала проблеми зі здоров’ям. Порадилися з чоловіком – і пішли у райвідділ освіти. Дитини, яка б нам підійшла, не було. Запропонували взяли одразу кількох, тобто створити прийомну сім’ю. Але у нас тоді ще не було необхідної житлової площі. Не знайшлося відповідного будинку й у Камені-Каширському. Минуло трохи часу, побудували великий просторий дім, народилася четверта донечка, а потім і один за одним два сини. Та бажання взяти прийомного не зникло. Пішли просити дитину для всиновлення, а нам знову про прийомну сім’ю: мовляв, уже маєте всі умови. Ми погодилися, закінчили у Луцьку двотижневі курси. Кажуть, є діти, але розумово відсталі. Або десятирічний хлопчик у розподільнику, – дуже проситься в сім’ю. Що він тільки не робив, аби нам сподобатися: і танцював, і співав. Але нам нічого про нього не розповіли, навіть характеристики не дали. Потім з’ясувалося, що він на обліку в міліції стояв. Мати у нього була волоцюгою, згодом померла. Хлопчика віддали в притулок місцевої християнської організації, з якого він постійно втікав. З його намови взяли ще й трьох дівчаток з того розподільника. Так створили прийомну сім’ю. Батько сестричок був у в’язниці, мати-п’яниця десь віялася. Коли та жінка вперше до нас приїхала, дівчатка не хотіли до неї виходити. Але я їх вмовила, бо то ж, кажу, ваша рідна мати… Приїжджала вона рідко, у Рівному жила. Потім перебралася до Каменя. Старші дівчатка про це дізналися, одного дня зібрали свої пожитки – і на автобус. До матері. Як не є, а рідна кров… З їхнім батьком ми підтримували телефонний зв’язок, ще коли він сидів у тюрмі. Казав, що дітей не зможе взяти, немає житла, не відомо, чи знайде роботу. Та коли він відбув термін, то разом з жінкою забрали у нас дітей, найняли під Каменем квартиру. Ми цьому були раді, бо ж дівчатка отримали не прийомних, а рідних батьків. Правда, ідилія тривала недовго: чоловік подався на сезон, а жінка – в запій та мандри. Якось він зателефонував і попросив з’їздити подивися, як там діти. Я поїхала – й жахнулася: зима, в хаті не топлено, діти голодні… Наглядала за ними, поки він приїхав із заробітків. Повернулася тоді й мати. А потім вони обікрали якусь хату і втекли з дітьми у Київську область. Там чоловіка затримали і знову посадили в тюрму. А невдовзі жінка подзвонила: «Нас із хати вигнали!» Діти в телефон плачуть. Ми з чоловіком приїхали до них вночі. Дощ. Дівчата сидять на сумках посеред вулиці, а мати п’яна – стояти не може… Привезли їх в Іванопіль, жінка десь позичила грошей – і тільки її бачили. Потім, правда, подзвонила, що хоче на сезон поїхати, нехай, мовляв, дітки з нами побудуть – вона написала відповідне доручення в службу. Але воно не мало юридичної сили, і дівчаток від нас забрали в притулок. Вони не хотіли, плакали. Але щоб їх лишити, потрібно було все по-новому оформлювати, знову навчання проходити. Та мені вже було не до того – готувалася до пологів, чекала сьому дитину. А незабаром і матір їхню запроторили до в’язниці. Нібито за те ж саме пограбування. Біля притулку її упіймали, як прийшла провідати дітей.
Від хлопчика відмовилися самі
– Нині ваша прийомна сім’я розпалася?
– Так, після того, як забрали дівчаток, через певний час ми змушені були відмовитися і від хлопчика-сироти. Він підріс, і втечі його з дому почастішали. Сподівалися, що замість нього нам дадуть іншу сиротинку. Не дали, бо громадянам, які відмовилися від прийомної дитини, згідно із законом, давати дітей уже не можна. Ми цього, на жаль, не знали. Інакше б заяви про відмову ніколи не написали б.
– Не шкода затрачених нервів та часу на дітей, які так і не стали вашими?
– Любов не вимірюється часом, а увага – витраченими коштами чи нервами. Дітей можна любити або не любити.
– Що порадите тим, хто збирається піти вашою дорогою?
– Якщо мають своїх дітей, то потрібно спочатку і їх підготувати до цього, аби не було в сім’ї незгоди. А ще необхідно заручитися підтримкою родини, школи, сусідів, громадськості. Та навіть чиновників, які цими справами відають, бо вони звикли здебільшого позбавляти батьківських прав, а має бути навпаки.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
