Шлях від Казахстану до України довжиною… у 46 років
За участь у національно-визвольному русі сім’я Єфімчуків із села Косарево Млинівського району у 1944 році сумарно отримала від радянської влади 25 років спецтаборів – батько і син десять, а мати п’ять. Син – Василь Денисович (нині мешканець міста Дубна), маючи поважних 88 років, досі не може загоїти душевних ран. Найбільше, як сам зізнається, донедавна переймався тим, що його батько спочиває далеко від рідної землі. Нині батьківський заповіт виконано. Через 46 років після поховання прах колишнього члена ОУН Дениса Єфімчука перевезли з Казахстану і перепоховали на кладовищі Млинова поруч з дружиною.
Василь Денисович ЄФІМЧУК
– Батька після важкої хвороби у 1967 році не стало, – розповідає Василь Єфімчук. – Його останнє пристанище – казахстанський Цілиноград. Мені ж з того часу постійно не давала спокою думка, як перевезти батькові останки на українську землю. При радянській владі, самі розумієте, це було неможливо зробити. Зрештою, ще тоді, коли закінчувався строк батькового виселення, йому, по суті, перекрили шлях на батьківщину. Чому? Бо потрібна була згода родини на те, щоб прийняти політв’язня на прожиття. Її ніхто не дав. Точніше, емгебісти і тут проявили нечуваний цинізм – сфабрикували документи. Вийшло так, що навіть рідна донька не хотіла прийняти батька, бо він, мовляв, ворог народу. А от при незалежній Україні справи з перепохованням батька не складалися з інших причин – матеріальних. Думав навіть поїхати у Казахстан і там на могилі батька встановити нового пам’ятника. Але, слава Богу, тепер і гроші знайшлися, і справа вирішилася. На серці вже спокійно, бо батько на своїй рідній землі, за яку так пристрасно боровся.
До приходу радянської влади на західноукраїнські землі сім’я Єфімчуків вважалася небідною. Було на обробітку дванадцять гектарів поля, реманент, худоба. Але у 1939 році все йшло до того, що основою для колгоспу на хуторі Олександрівка поблизу села Косарево, де на той час проживали Єфімчуки, мав стати саме їхній нажиток. Оперуповноважений так і сказав селянинові: «Я тобі обіцяю: відправлю в Сибір до білих ведмедів». Утім, усі ці наміри перекреслила війна.
Шлях косаревського «куркуля» проліг до УПА. Там, враховуючи його грамотність (закінчив сім класів) запропонували зайнятися на окупованій території шкільництвом. Опісля до цієї справи долучився і син Василь.
– Спочатку німці лояльно ставилися до нас, українців, до того, що прагнемо навчити грамоти дітей, – пригадує Василь Денисович. – У Дубні мені вдалося вступити на вчительські курси, закінчити їх, а потім допомагати батькові. Зокрема я намагався організовувати навчання у Владиславівці, Косаревому. Але чим далі, тим більше німці присікали наші наміри. Боротьба ставала гострішою, і довелося повністю «переключитися» на безпосередні повстанські обов’язки. Деякий час я був підрайоновим господарчим на вісім сіл. Якось здійснили збройний напад на млинівського ляндвірта та його охорону. Забрали зброю, якої повстанцям не вистачало. Роззброїли й десять партизанів-розвідників у лісі Кругляки біля села Улянівка. Власне, саме за участь у цій операції мене тривалий час після спецтаборів не реабілітовували.
У повоєнний час радянська влада засудила Дениса, Параскеву та їхнього сина Василя за матеріалами однієї справи, але місце покарання для кожного вибрала різне. Батька направили у Красноярський край, матір – у Мордовію, а Василя – у спецтабір суворого режиму в Караганді. Та навіть на такому «різнополюсному» засланні доленосні шляхи батька і сина перетнулися.
– Нас часто переводили з місця на місце, – каже Василь Єфімчук. – Були ми й біля славнозвісного Семипалатинська, де випробовували атомну зброю. Хоча про її небезпеку нічого не знали. Раптом дехто з моїх співтабірників чомусь почав сліпнути. З’ясувалося: вони, їдучи в бік Семипалатинська, побачили у небі сліпуче сяйво і не могли відірвати від нього погляду. А це ж було як сяйво атомної бомби. Скажу більше, у 1956 році після ядерного вибуху зараженість зерна у згаданому радгоспі була такою, що весь зібраний врожай перезимував на токах, і жодної тонни держава не прийняла. Але повернуся до нашої зустрічі з батьком. Це сталося в одному з таборів, коли лютували морози. Десь до сорока градусів було, а ми – лишень у куфайчинах. Першим дізнався про мене батько, хоча він потрапив на поселення пізніше. Випросив у табірного начальства зустріч зі мною, а за деякий час навідується до мене офіцер і передає камізельку. Вона була наполовину солом’яна, наполовину ватяна, а головне – пошита батьковими руками. Більше того, він буквально вмолив начальника табірної охорони, чоловіка справді доброго, зробити синові, тобто мені, ось такий презент. Тато, перебуваючи у скруті, думав не так про себе, а про інших. Таким він був завжди. Змайстрував у селі жорна, олійню, бойню, якими користувалося усе село. Навчав дітей не тільки грамоті, але й любові до України. Коли настав час боронити рідну землю, взяв у руки зброю і пішов в УПА. Було б, несправедливо, якби навіть після смерті тато залишився далеко від цієї землі. А так, дякувати Богу відтепер батько та Україна навіки разом.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
| Comments: |
