«Я по волі Божій – українка. І мене не можна розтоптати»
Сіма Кордунова
Це не просто поетичні рядки з вірша «Я – українка» Сіми Кордунової. Це сама Сіма Кордунова – волинська поетеса (проживає в селі Полонка біля Луцька) і небайдужа до долі держави людина, яка більшість своїх поетичних рядків присвятила саме рідній землі, рідній Україні.
Вона автор чотирнадцяти книг, серед них і збірка «Терном і калиною заквітчана», присвячена історії української мови. А ще «Колиска родинна» – про її рідне село Лаврів, в якій зібрані спогади односельчан про героїв УПА. Поезія Сіми Кордунової – це не римовані химери, якими зараз часто-густо прикриваються безліч «поетів», а життєдайне джерело, звідки б’є справжнє й вічне українське слово. У переддень Дня Незалежності хочеться познайомити наших читачів з людиною, яка належить до тих, кого по праву можна назвати справжніми українцями, а не байдужими споглядачами, вихованими на корисливості та пристосуванстві.
У долі Сіми Кордунової, як і в долі багатьох інших українок, переплелися і журба, і радість. Теплі спогади про дитинство, коли ще був живий батько, затьмарює біль його втрати, який все життя ятрить зболену душу. Особливо важко, що приходячи на могилу до мами, до батькової прийти не може – на її місці лише символічний хрест.
– Як би не намагалася розшукати могилу батька – це неможливо, – з неприхованим болем каже Сіма Дмитрівна. – Його забрали у 1944 році. І досі пам’ятаю, як у землянку зайшло двоє військових у білих кожухах і з матом сказали батькові збиратися. Потім його спровадили до Уфи, де він і загинув. Односельчанин, якому вдалося вижити, розповів, що знесилений від голоду, батько впав на поромі. Коли товариші кинулися, щоб його підняти, конвоїри не дозволили: «Пусть подыхает, на одного бандеровца будет меньше». І його вкинули у воду. Як важко було мені, коли батьки моїх подруг поверталися з війни додому, а свого я так і не дочекалася…
Народилася і виросла Сіма Кордунова у бандерівському селі (так його любили називати при совєтах) Лаврові. Окрім неї, в сім’ї росли старший брат і молодші сестричка з братиком. Батько – сільський хлібороб з двома класами – знав напам’ять «Кобзаря». А ще, щоб не робив, завжди співав. Наспівував мелодію«Ще не вмерла Україна» – поляки її теж страшилися, а тому заборонили. Тож історію України знала з батькових пісень – його улюбленими були «політичні» про Байду, Морозенка, Кармелюка…Про маму Сіма Кордунова без сліз згадувати не може – їй довелося піднімати дітей на своїм «однім надломленім крилі». Батько встиг лише після пожежі 1943 року зробити землянку, а далі все лягло на жіночі плечі. А ще їй довелося пережити смерть молодшої доньки, яка раптово померла у 14 років. Ця втрата підкосила всю сім’ю. І хоч як було важко, проте старший син вивчився на лікаря, а Сіма – на вчительку української мови та літератури.
Писати вірші Сіма почала ще в молодості, проте будучи надто критичною до власної творчості, перші поетичні починання геть розкритикувала і в люди вийшла з гуморесками. На продовження літературної творчості її насамперед надихнув Пронько. Про нього Сіма Кордунова згадує з теплом. Зрештою, у розмові не почула жодного поганого слова про когось з людей, з ким її зводила доля. А це багато про що говорить. Якось так виходило, що про себе розповідала мало, а все про інших, бо, мовляв, прожила життя, як і усі. Однак не як усі зустріла незалежність України. Для когось це трагедія донині, а для неї і її родини то було велике свято Надії і Сподівань. Те піднесення пам’ятає й тепер. Наступне було під час Помаранчевої революції. Як і всі пережила розчарування, проте життя без громадської роботи, без просвітництва не уявляє. Волинське крайове Братство святого апостола Андрія Первозванного та Волинське крайове братство ветеранів ОУН-УПА, до яких входить і Сіма Кордунова, надихають і додають сил боротися з недугами та підтримують віру, що українство в Україні переможе. Також вона є засновником Асоціації незалежних письменників ім. Павла Чубинського.
– Найбільше болить не те, що вороги не дають нам спокою – на те вони і вороги, а те, що свої за гріш продають і обезкровлюють Україну, – каже Сіма Дмитрівна напередодні річниці Дня Незалежності. – Ми хоч і незалежні, але не можна сказати, що вільні. За моїми плечима чималий шматок життя, і коли починаю його аналізувати, то розуміюу в якій брехні ми його прожили. Проте розумію: те, що в душі засіяли батьки ще в дитинстві, все одно зійде. Мій батько завжди казав: жити треба правдою.
Тому жити за чиєюсь волею ця вразлива, виважена і щира жінка не навчилася. І нам з вами теж заповідає не бути байдужими. Бо «і нині кожен мусить нелукаво обрати стежку Правди і Добра, щоб дорівнятись совістю до права назватися нащадком Кобзаря».
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
