Єдина розрада – батьківська хата
Рита, переступивши поріг батьківської хати, завмерла. Вона не могла сюди зайти останні десять років. Як вона скучила за подвір’ям, колись встеленим споришевим килимом, що лагідно студив ноги у літню пору. Тепер тут все по-іншому – євроремонти знищили все те, що було зроблено руками батька. Він любив своїх доньок і подумати не міг, що життя зробить їх найбільшими ворогами через оцю його хату…
***
Хоча Марина була й молодша від Рити, проте відрізнялася від неї врівноваженістю та самовпевненістю. Бо старша завжди кудись поспішала, маючи безліч громадських справ спочатку у школі, потім в інституті. А ще ж треба було з друзями поспілкуватися, на річку збігати, у бібліотеці за книжкою затриматися. А от Марина вже з дитинства займалася тим, що для неї було вигідно та перспективно. Тому після закінчення інституту з радістю взяла направлення на Північ, знаючи, що там можна заробити немалі гроші. Хоча батьки просили залишитися біля них, мовляв, і у Києві непогано влаштовуються, а до столиці, як кажуть, рукою подати. Та донька навіть і слухати не хотіла.
– 15 років чекати, поки виділять одну кімнатку? Мене таке не влаштовує. Зароблю гроші, а там, сподіваюся, переїду до Москви – це справді перспективне місто.
Батьки не дуже перечили – тоді ще мали силу, працювали. Хто в такі роки думає про старість? Зрештою, їх тішило, що хоч Рита буде біля них, – старша донька знайшла собі роботу у Києві і кожних вихідних приїздила додому.
***
Рита зверталася до усіх знайомих, аби дістати батькові необхідні ліки, коли того «розбив» інсульт. Переплачувала за них великі гроші, але марно: батько скоро помер. Марина вислала 200 рублів, але провідати хворого тата не приїхала. Прилетіла лише на два дні, коли того вже хоронили. Втішила маму, навіть не пустивши сльозу «для годиться», і подалася знову – вона, як завжди, була зайнята роботою.
Рита довго не могла оговтатися після такої втрати, адже батько стільки зробив для них. Вона знала, що він працював на двох роботах, аби дівчата усе мали. А як він тішився онучкою Оксанкою, Ритиною донькою. Жити б та жити – і так раптово усе обірвалося. Мама після цього теж здала. Все частіше нарікала на високий тиск, який згодом переріс у гіпертонічну хворобу. Тож Рита розривалася між сім’єю та мамою. Треба було і будинок доглянути, що найбільше вдавалося під час відпустки, і мамі у всьому допомогти, і підлікувати її. Добре, що на роботі ставилися до неї поблажливо, і в разі необхідності вона завжди могла відпроситися чи піти раніше. Про матеріальний бік в сім’ї дбав Ритин чоловік Діма, який душі не чув у доньці. Він і після роботи їй чимало часу приділяв.
***
Яким ударом для обох була звістка Оксани про те, що вона виходить заміж. Тільки перший курс інституту закінчила, який заміж – заперечували батьки. Та коли довідалися, що наречений з Америки, взагалі мало обоє інфаркт не отримали.
– Та він ще й жид! – у розпачі взявся за голову Діма, мало не рвучи на собі волосся, після знайомства з майбутнім зятем. – Вона ніколи не вийде за нього! Не дозволю!
У хаті, як кажуть, була мерва: прохання, крики, сльози. Та все марно – Оксана вперлася і навіть слухати не хотіла батьків, називаючи їх відсталими селюками. Яке значення має національність? Подумаєш, жид, зате завжди при грошах, не те, що наші українці – горбатяться і нічого з того не мають.
Батьки не знали, що найбільша біда попереду…
***
Оксана зібралася з Герою, так називала свого Германа, на море, тож, випросивши у батька трохи грошей, залишила всі у «фарцовщиків» (так у 80-ті роки називали тих, хто торгував імпортним шматтям). Хоча Рита й дивувалася, навіщо їй на морі джинси, светри, вітровка, проте навіть на думку не спало, що у доньки зовсім інші плани.
Виряджаючи на поїзд, просила бути обережною і хоча б через день телефонувати. А коли отримали телеграму, що до Нью-Йорка дісталася добре, обоє на декілька днів оніміли. Оксана просто-на-просто втекла від них зі своїм жидом аж за океан, куди раніше виїхали його батьки. Зателефонувала, як ні в чому не бувало, лише за місяць, повідомивши, що з Герою офіційно взяли шлюб і тепер їхні діти вже будуть громадянами США. Відтоді Рита й підсіла на ліки від серця. Марина теж «втішила», мовляв, чого гризтися, дитина в Америці хоч поживе.
Але згодом Оксана стала жалітися, що не все за океаном так райдужно, як це видається в Союзі. Гера до ночі пропадає на роботі, щоб заробити гроші для сім’ї, адже у них скоро буде поповнення. Рита, відмовляючи собі у всьому, збирала копійку до копійки, аби купити дитині яку сотню-дві доларів і відправити в Америку. Добре, що на той час тут вже знали, що таке долар, і у «валютчиків» їх купували без проблем. Життя Рити перетворилося на очікування дзвінків від Оксанки і догляд геть хворої мами.
***
– Дитино, треба, щоб ти якось відвезла мене до нотаріуса оформити спадщину, – все частіше почала мама заводити мову про батьківську хату.
– Мамо, що ви за ту спадщину все думаєте? Куди та хата дінеться?
– Щоб не було сварок між тобою і Мариною, – бідкалася мама, відчуваючи серцем, що хата може наробити біди. – Скільки зараз випадків, що брати і сестри не можуть поділити батьківське майно.
– Думаю, поділимо, – про погане Рита навіть не могла і не хотіла думати.
Проте мама таки наполягла й оформила хату на обох доньок вже майже перед самою смертю.
***
– Мушу повертатися додому, бо Аліні потрібне свіже повітря, – повідомила, плачучи, по телефону Марина. – Лікарі сказали, що їй краще буде десь у містечку чи селі. Думаю, ти не будеш проти, адже частина батьківського будинку відписана мені.
– Звичайно, повертайся додому, і мені тут веселіше буде, а то вже так самотньо, що хоч вовком вий. Діма все частіше став у чарку заглядати – він так і не оговтався після розлуки з Оксаною. Тільки ремонт треба буде зробити в хаті.
– Гроші на ремонт маю, все зроблю. А московські квартири здам в оренду, тож свіжа копійка завжди капатиме, – сказала Марина.
***
Ремонт Марина затіяла шикарний. Хоча Рита дивувалася: як їй хочеться це все стягувати, дивлячись, що дитина на очах згасає. Аліні лише 28 років, і вже три роки дівчина фактично проводить в лікарнях.
– На мої кімнати не траться, – якось сказала сестрі, – у мене грошей нема, щоб тут хороми робити, мені вистачить і того, що є.
– Ти що таке кажеш? – накинулася на Риту Марина. – Я що, у свинарнику житиму? Не маєш грошей, не прися сюди, сиди у Києві.
Рита ледь тоді не втратила свідомість від почутого.
Тож з того часу вона забула дорогу до рідної хати. І хоча родина радила через суд повернути свою частину. Але у неї не вистачило совісті, щоб судитися із сестрою. Отож тепер у спекотні літні дні довелося сидіти у київській квартирі на 12-му поверсі…
«Залишилися без нічого, лише ці стіни і пустка в душі», – ця думка постійно свердлила мізки, особливо ночами, коли довго не могла заснути.
***
– Аліні дуже погано, – зателефонувала Марина з лікарні. – Треба привезти ліки, а я не можу саму її покинути.
Рита швидко зібралася і поїхала в аптеку за вказаною адресою. Вона забула всі образи, зрозумівши, що племінниця на Божій дорозі. Дівчині й справді ніякі ліки уже не допомогли – за тиждень до свого дня народження вона померла. Але й після похорону Марина не попросила пробачення, і сестри знову не зустрічалися. Через два роки Рита похоронила й Марину – у неї стався інфаркт.
Оксана, довідавшись, що після тітки лишилися московські статки, які, крім мами, нікому й успадкувати, одразу приїхала в Україну. Її мало непокоїло здоров’я батьків і їхнє самопочуття, а лише спадщина.
«Марина розплатилася за свою жадібність сповна, а за що розплачуюся я?» – Рита, ковтаючи сльози, ніяк не могла дати відповідь на своє запитання.
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
