Луцький міський голова Микола Романюк відзначив 55-літній ювілей
Роздуми з приводу цього і діяльності його
Постать цієї людини з Рівненщини доволі відома на Волині і зокрема у Луцьку. Певний час Микола Ярославович Романюк керував комсомолом в області, довго очолював регіональне управління «ПриватБанку», був губернатором, і майже три роки очолює луцьку громаду. Який він зблизька, що зробив і що робить для людей? Спробуємо разом порозмірковувати.
Нащо йшов у мери
Нерідко у народу з приводу того, що окремі люди йдуть у владу, побутує приблизно така думка: щоб дорватися до корита і нагребти собі побільше. Миколи Романюка це абсолютно не стосується. Він далеко не бідна людина. Причому цього не приховує, як дехто, а відкрито декларує свої доходи. Добре забезпечена і сім’я. То навіщо ж було Романюку мерство?
Подібне питання задав якось йому і я. Ось що він відповів:
– У мене є чималий досвід, знаю, вмію і можу, то чого маю ховатися за чиїсь спини. Вірю і знаю, що зроблю багато хорошого для лучан.
До речі, нерідко звучали скептичні думки з приводу того, що колишній комсомолець і банкір буде керувати чималеньким містом. Мовляв, не господарник. Аргументи доволі таки сумнівні. Зміг же актор Рейган очолити найпотужнішу країну світу, ще й вивести з кризи. Подібних прикладів у житті безліч. Набагато важливіше для керівника вміти орга–нізувати справу і підібрати команду. Це Романюку вдалося. Він не поспішав розігнати всіх, хто працював у мерії до нього, залишив кращих з кращих, узяв радниками навіть колишнього луцького голову Антона Кривицького, людину дуже мудру і виважену. Хіба треба казати, наскільки пригодився у повсякденній роботі його досвід!
Спокійний, стабільний, цілеспрямований
Ось почну зараз розхвалювати, що і скільки зробив для Луцька його голова Микола Романюк, одразу знайдуться люди, які з кривою посмішкою зауважать: а подивіться, які дороги, а що робиться у дворах, у під’їздах, а як працюють комунальні служби!
І частково будуть праві. Далеко не все ідеально нині у нашому луцькому царстві. Тепер давайте на ці ж проблеми поглянемо з іншого боку: а що було до Романюка? Ніхто сьогодні не може заперечити, що дороги у нас стали набагато кращими. Значно більше нині порядку на транспорті. Головне, що з’явилася система у роботі мерії. Щодня у житті людей, роботі луцької громади виникають тисячі питань, і їх треба вирішувати. Одномоментно не завжди вдається це зробити. От, скажімо, проблема нестачі місць у дитячих садочках. У дев’яностих приміщення дошкільних закладів передали іншим структурам, розпродали, а тепер доводиться чухатися там, де не свербить. Нових садочків не набудуєшся, бо немає вільної землі. Та й з коштами трудно. За ініціативи мера вирішили збільшувати кількість груп в уже існуючих ДНЗ, відселити чиновників звідти, де вони займають колишні приміщення цих закладів.
А чого вартує собаче питання? Здавалося б, що може бути простіше, як відловити бездомних чотириногих, приспати і крапка. Негуманно. А якщо жінці з вулиці Львівської бродячі пси відкусили вуха, як їй розповісти про собачу гуманність. Правильно – треба будувати притулки. А де взяти на це гроші? Поступово десь якось мерія знаходить.
Микола Романюк одержав у спадок 40 мільйонів гривень кредитів. Уже половину цієї суми погашено. От і похазяйнуй у такій ситуації.
Мабуть, у тому й полягає мистецтво керівника, щоб зуміти виходити з найтрудніших ситуацій. А ви думаєте, так легко ладити з депутатським корпусом? Окрім того, що вони день і ніч думають, бідолашки, недосипають, усе турбуються, як для виборців зробити щось добре, то ще й про себе бідних не забувають. Іноді, дивись, і на себе ковдрочку потягнуть. Є до десятка фракцій, і кожна свою політику гне.
Тут треба бути меру і дипломатом, і артистом, і лікарем, і батьком, і просто мудрою людиною. Найбільше мені імпонує у Миколі Романюку саме його виваженість, спокій, стабільність у будь-якій ситуації.
Щодня о восьмій ранку дзвонить мамі
Нещодавно, їдучи у Боремель у своїх справах, у селі Золочівка Рівненської області зайшов до матері Миколи Романюка Валентини Омелянівни. Саме виходила з хліва.
– Ото повилазили свині надвір, ледь загнала, – бідкається жіночка. А сама привітно усміхається. – Навіть не вірила, що справлюся. Ноги трохи підводять.
– А чого діти, внуки не допомагають?
– Ну, чому ж, – заперечує Валентина Омелянівна, – менший син Володя і зараз є, десь на рибу поїхав.
– А Микола, мабуть, з’являється лишень на великі свята?
– Не тільки. Він дуже зайнятий. Проте дзвонить щодня, – каже Валентина Омелянівна. – Близько восьмої я вже тримаю в руках мобілку, бо знаю, що зараз Коля буде говорити. Розпитає, як справи, як здоров’я, і так добре робиться на душі. І взагалі – він золота у мене дитина. З дитинства був такий уважний, добрий, допомагав по господарству.
А ще розповіла Валентина Омелянівна, як працювала у ланці на буряках, пізніше – у магазині.
– Завжди старалася робити людям добро, – підсумувала.
Дивлюся у її щирі теплі очі, обличчя, і ловлю себе на думці: як же Микола схожий на маму!
Євген ХОТИМЧУК
| Comments: |
