У Німеччині мав справу з овочами-фруктами, а в Сибіру – з трупами

Фашисти заплатили, а комуністи за муки показали дулю

До пенсії мешканець Бихова, що на Любешівщині, 93-річний Мирон Петрович Єфимчук працював у колгоспній городній бригаді – овочі вирощував. Ніхто в селі ліпше за нього на цьому не розумівся. Бо чоловік городницьку науку в Німеччині перейняв, куди був примусово вивезений навесні 1942 року.

Цілий ешелон поліщуків, у тому числі три десятки молодих бихівчан, посунув тоді на Рейх. У Кельні їх тримали на залізничному вокзалі, доки не порозділяли на роботи: кого – на село, до бауерів, кого – на фабрики-заводи, а Мирон дістався місцевому заготівельнику овочів-фруктів, який жив з дружиною та сином-підлітком у передмісті. Так усі три роки і пробув у нього бихівчанин, вантажачи звезену на залізничну станцію з околиць Кельна городину та садовину у вагони. Заготівельник поселив остарбайтера у своєму домі, виділивши йому окрему кімнату, і годував тим самим, що і сам їв.

– А як було з харчами сутужно, бо і німці під кінець війни продуктові картки ввели, – згадує дід Мирон, – виручала робота: огірка, помідора чи яблуко завжди міг собі взяти. А спочатку німець так годував, що я і на Великдень удома такого не їв. І не бив мене ні разу. Мої знайомі, що працювали в бауерів, весь час ходили із синцями. Мабуть, він у штундах був.

– Що, не пив спиртного?

– П’яним його не бачив, але якось я прибирав у хаті і знайшов у коморі великий бутель з прозорою рідиною, а поряд лежав тоненький гумовий шланг. За його допомогою і потягнув ковтків п’ять – добряча була горілка.

– А син господаря Вас не ображав?

– Йому самому від батьків перепадало. Одного разу він почав прогулювати уроки. Учитель подзвонив додому і запитав батька, чому вже другий день немає хлопця в школі. Той не знав, що відповісти, а після розмови вийшов надвір, приніс дві палиці і поставив у кутку. Незабаром син повернувся нібито зі школи й питає у матері, що на обід. А вона показує на палиці: «Он твій обід тебе заждався!» Не встиг хлопець зрозуміти, що й до чого, як батьки схопили ті палиці і ну молотити прогульника. Він упав на підлогу, то старий заходився ще й ногами його копати – такий сердитий був. Кілька днів малий відлежувався, але більше уроків не прогулював.

Коли бої розпочалися на німецькій землі, Мирона разом з німецьким цивільним населенням забирали рити шанці. Але то не допомогло Гітлерові. Німеччину союзники поділили між собою, і Мирон з тисячами інших остарбайтерів опинився в американській зоні – у таборі переміщених осіб. І хоча жили в ньому, як на волі, і харчування мали добре, усім нетерпілося хутчіш додому. Правда, дехто із сумнівом поставився до розповідей радянських агітаторів, які шастали по табору, намовляючи повертатися в СРСР. Люди мали в голові клепку, побачивши, який рівень життя на «загниваючому» Заході. Радів Мирон, що їде додому. А от двоє бихівчан, двоюрідні брати Йван і Омелян, повертатися не захотіли (перший, одружившись з англійкою, подався до Великобританії, де згодом досягнув успіхів у готельному бізнесі, другого доля завела аж у Канаду, де також нажив чималі статки).

А наш Мирон що? Замість Бихова його прямим ходом з Німеччини заперли аж у Західний Сибір. Спочатку освоював тайгу на лісоповалі, а зиму сорок п’ятого-сорок шостого пробув їздовим у таборі політичних в’язнів поблизу Кемерова. В основному возив… трупи, бо люди в таборі мерли, як мухи, – якщо не від холоду, то від голоду та виснажливої каторжної праці. По дванадцять-п’ятнадцять їх, закоцюблих, накладали на Миронову підводу, коняка ледве сунула до великої ями в тайзі неподалік табору. Додому відпустили Мирона аж у сорок восьмому. Після сибірських перипетій німецька «каторга» й досі йому здається курортом.

– Та ще й заплатила Німеччина за той курорт непогано! – киває головою Мирон Петрович. – Німці такі скрупульозні, що зберегли табелі вихододнів, завдяки яким і нарахували мені компенсацію за недоплату. Хотів і за сибірські муки щось отримати, писав туди запит, щоб підтвердили моє там перебування, але відповіді не діждався. Прокурор, до якого ходив скаржитися на сусідню державу, сказав: «Не витрачайте даремно сил і часу, бо Росія нічого нікому платити не буде!»

Микола ШМИГІН,

Волинська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

• Нравится
•