У Краснодуб’ї всього троє жителів
Двоє з яких – пенсіонерки
До Старокошарівської сільської ради, що в Ковельському районі на Волині, входить кілька населених пунктів. Однак є один, який уже давно називають хутором, хоча має він статус села. Зареєстровано тут семеро мешканців, однак насправді проживає лишень троє. Як їм живеться? Про це і вирішили дізнатися, завітавши у Краснодуб’я.
Зіновія Никитюк: «Тепер у мене надійний засув...»
На відпочинок – у батьківську хату
Село розташоване неподалік траси Ягодин-Ковель і до віддалених не належить. Навіть асфальтована дорога тут якісна, що деякі густонаселені пункти позаздрять. Однак чомусь не прижився люд у Краснодуб’ї. Їдеш вулицею – і аж страшно стає: пустки, пустки, руїни, які поросли високими бур’янами, – вікон і дахів не видно.
При в’їзді в село зупиняємося біля оселі, на подвір’ї якої бавляться діти.
– Ми приїхали сюди відпочити, – каже Зоя Никитюк. – Я родом з Краснодуб’я, однак доля закинула аж у Кіровськ Мурманської області. А от влітку завше навідуюся до брата в Ковель, і ми приїжджаємо у батьківську оселю. Город тут садимо, ось і виноград росте. Влітку село трохи оживає, бо дачники навідуються, а от узимку… А колись же багато люду мешкало. Та нічого не вернеш…
– А звідки назва села походить?
– Старожили розповідали, що колись неподалік Краснодуб’я була криниця, біля якої росли червоні дуби. Тепер її вже немає, а от дуб один в селі ще є, правда, звичайний. Говорили також, що після аварії на Чорнобильській АЕС у Краснодуб’я мали заселити постраждалих від цього лиха, ніби і дорогу через це асфальтували. Однак щось не склалося. Може, природа не надто сподобалася, бо ні річки, ні лісу поблизу немає. Тож помалу село занепало, люди почали виїжджати, багато хто перебрався у Ковель. Схоже, через роки село зникне з карти України.
Оптимізму не поділяє і Зіновія Никитюк. Вона – найстаріша жителька Краснодуб’я, влітку відсвяткувала своє 80-річчя. А прийшла сюди 57 літ тому за невістку. Бабуся самотньо мешкає в оселі, адже кілька років тому поховала і чоловіка, і єдиного сина.
– Як подумаю, то не раз сльозами вмиваюся, – щиро зізнається Зіновія Олександрівна. – Жив синочок в Луцькому районі зі своєю сім’єю. Приїхав у село і пішов по гриби. Знайшли його там мертвим – стався інфаркт. Але ж така вже його доля… Тепер онуків виглядаю, приїжджають, не цураються. От і недавно гостювали – вітали мене з 80-річчям.
Баба Зіновія пригадує, як вона молодою працювала в місцевому колгоспі, навіть курей у селі розводили – ферма стояла неподалік.
– Ой, у нас стільки дітей в селі було… А жінки аж у трьох ланках працювали, – пригадує. – А тепер нас лишилося в селі тільки троє. Моя сусідка Люба – молодша за мене на 15 літ. І єдиний чоловік – Василь Воробей.
Таких осель у Краснодуб’ї чимало
Злодій зірвав скобу і хотів залізти в оселю
Зіновія Олександрівна люб’язно показує своє господарство. Хату, каже, до Пасхи ще сама побілила, перепрала весь одяг. А от город віддала в оренду. Минулого року ще садила понад двадцять соток картоплі. Врожай вдався на славу. Тож півтори тонни ще й продала. Правда, по 50 копійок за кілограм. Цього року засадила овочами небагато землі – аби вистачило на зиму. Тут і картопля, і морква, і бурячок, і квасоля. Весь город виполотий, що не побачиш жодного бур’яну:
– Люблю, щоб і в хаті, і на полі був порядок, – зауважує бабуся. – А ото в мене дрова на зиму (показує своє володіння, – авт.). Люди, яким віддала город, допомагають їх привезти. Обкошують. Отак помалу і живу.
– А як узимку? На вечорниці ходите?
– Де там. Влітку ще хтось дорогою проїде із сусіднього Кругеля на город чи по сіно. Кілька дачників живе в теплу пору року. А от узимку – ні душі. Я тоді без роботи слабну. Думки всякі в голову лізуть… Вдень зайду до сусідки, а ввечері напалю грубку і сиджу в хаті. Ото племінник змайстрував величезний засув до дверей, бо до мене після похоронів чоловіка і сина злодій добирався. Було це 2009 року. Якось уночі чую, хтось постукав у вікно. Я озвалася, а він мовчить. А потім попрямував до вхідних дверей. Хутчій увімкнула світло і телефоную до племінника: «Мене грабувати хтось прийшов». Той нічний гість уже зірвав скобу і увійшов у веранду, а я на кухні біля дверей стою. А потім звернулася до грабіжника: «То ти до мене по гроші прийшов? Я двох близьких людей поховала за один рік, а ти ще хочеш на бідній вдові нажитися?» Він не обзивається, а я далі веду: «Ну, задушиш ти мене, але я ще ходяча, то таки подивлюся в твої безсовісні очі…» Але за якийсь час прийшов сусід (племінник йому передзвонив), а грабіжника і слід простиг. Забрав мене до себе родич у сусіднє село. Я в нього переночувала дві ночі, а потім думаю: що ж буду по чужих кутках, а своя хата пусткою стоятиме? Повернулася додому, племінник уже величезну скобу до дверей приробив – для гарантії. Міліція приїжджала, питала, хто приходив? А хіба я знаю? Бо ж зачинена в кухні була. До того пограбували одну жінку в Кругелі, а згодом ще в одному селі у чужу хату злодій хотів проникнути. Ось так тепер жити пенсіонерам, недарма вони грошей дома не тримають, віддають родичам…
Зіновія Никитюк навіть у свій поважний вік цікавиться новинами із газет. Щодня читає всі вранішні та вечірні молитви. Бідкається, що не завжди здоров’я дозволяє дістатися до храму в Старі Кошари. А от місцеве кладовище відвідує щотижня. Адже тут знайшли спокій найрідніші люди. Та й багато односельців, з якими дружила, спілкувалася, вже тут… Була ще одна подруга, але її син забрав у Черкаси.
– Шкода, що село вимирає… – зітхає. – А який рух був колись …
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
