Поліські парубки створили у селі комітет холостяків
А коли надумували женитися, писали заяву на ім’я його голови – однорукого Івана
Колись сільська молодь розважалася на вечорницях чи в клубах, та цікавого дозвілля все одно бракувало. Наприклад, у Рудську, що на Берестейщині, хвацький однорукий парубок Іван Зосимович на початку шістдесятих років минулого століття став ініціатором створення там «Холосткому» – комітету холостяків. І залучив до нього чи не всіх місцевих парубків.
На печатці «Холосткому» – жіноча туфелька і пляшка горілки
Голова холостяків Іван ЗОСИМОВИЧ (справа)
Рудськ тепер агромістечко, а тоді – звичайне село під Іваново. Ми в оселі Михайла Устимчука. Сивочолий, з козацькими вусами, попри свої сімдесят років, ще міцний, енергійний, бадьорий. Зустрічає нас у тенісці та шортах – ніби американський пенсіонер. Михайло Володимирович, хоч і громадянин сусідньої держави, білорус, та розмовляє з нами досконалою українською. Він був не просто одним із активних членів «Холосткому», а й обирався секретарем і заступником нині вже покійного Івана Зосимовича, якого хлопці обрали головою. Звичайно, всі оті вибори голови, секретаря й активу проводилися напівжартома, копіюючи тогочасний партійний офіціоз зі зборами-протоколами. Тому в рудському «Холосткомі» була навіть своя велика кругла печатка.
– На ній зображена пляшка горілки та жіноча туфелька, – розповідає Михайло Володимирович. – Виготовив печатку Іван Зосимович – і досі дивуюся, як зумів однією рукою вирізати її зі шматка гуми! Він був трохи старший від мене. В армії під час військових навчань йому відтяло ліву руку. Повернувся в Рудськ інвалідом, але одразу став верховодити парубками. Завдяки невичерпній енергії, вигадці, кмітливості, оптимізму.
Здавали членські внески, на які гуляли Новий рік
– І чим займався ваш «Холостком»?
– Нудьгувати Іван не дозволяв нікому! Насамперед ми дали своєрідну обітницю: зберігати вірність парубоцькому життю і без особливого дозволу комітету не одружуватися. Якщо хтось твердо вирішував завести сім’ю, то був зобов’язаний подавати письмову заяву на ім’я голови нашого товариства. У моєму архіві така заява зберігається і досі…
Господар запрошує нас піднятися на другий поверх у його бібліотеку. Долаємо круті сходи і вражено озираємося: велика шафа-стелаж заповнена книгами, серед яких у вічі впадає сучасне італійське тридцятитомне видання «Російської енциклопедії», на інших стінах – полотна місцевих майстрів пензля, копії з відомих картин. Не стримую цікавості: чи він не колишній учитель-філолог?
«Дозволяється добровільне божевілля», – написав у резолюції голова, коли одружувалися УСТИМЧУКИ
– Ні, – усміхається Михайло Володимирович. – Просто люблю читати… А ось і заява.
Дістає із шафи пожовтілий аркуш паперу, датований першим травня 1968 року: «Голові РХК тов. Зосимовичу І.П. Заява. Прошу вашого дозволу вступити в шлюб з громадянкою Устимчук Л.Н. Прошу не відмовити в проханні». На заяві, як і подобає таким документам, резолюція голови: «Секретарю РХК Устимчуку М.В. За відсутності неподоланних перешкод дозволяється добровільне божевілля».
– Бачите, – усміхається господар, – нашому заводієві не бракувало і почуття гумору. Всі члени «Холосткому» робили щомісячні членські внески, на які кожен Новий рік влаштовували веселі гулянки. Тодішній голова колгоспу Казакевич, який підтримував сільську молодь, виділяв кабель для гірлянд, фарбу для лампочок. І новорічні ночі перетворювались у карнавали. Та без Івана Зосимовича усього цього не було б. Мав мотоцикла, тож, кермуючи однією рукою, гасав по Рудську та навколишніх селах, вирішуючи «молодіжні» проблеми.
– Як довго проіснувало ваше товариство?
– Доки всі не переженилися. А найдовше, ясна річ, парубкував Іван. Він знайшов собі дружинку, маючи уже під сорок літ. Пам’ятаю, ще питав у мене поради, чи брати йому жінку з двома дітьми. Він познайомився з нею у санаторії, між ними був роман, але молодичка зізналася йому, що має дітей, коли запропонував їй одружитися. Як людина честі, не міг забрати своїх слів назад. Але найкумедніше, що коли поїхав її забирати в сусідню область, то в неї тим часом народилася ще й третя дитина. Та це вже інша історія…
Микола ШМИГІН,
Брестська область, Білорусь
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
