Любов – то неволя
І звільнитися від неї непросто
Марина після закінчення сільськогосподарського інституту повернулася в рідні краї. Щабель за щаблем – і «виросла» до начальства на обласному рівні. У Вінницю потрапила на чергову всеукраїнську нараду, де зустріла ще одного однокурсника. Михайло їй підказав, що тут, неподалік Вінниці, тепер живе й Оксана – студентська подруга Марини. Навіть дав номер телефону.
Звичайно, Марина викроїла час і таки дісталася до того села. Коли перші емоції «запили і закусили», одразу взялися переповідати своє життя-буття. Як виявилося, доля випробувала Оксану не раз і не два. Але жінка не зневірилася, знайшла в собі сили відчути радість від життя і передати її іншим.
***
– З Іваном познайомилася у селі, куди мене направили агрономом. Він сюди приїхав разом із загоном геологів – працював у них водієм, – починає розповідь однокурсниця. – Через шість місяців після знайомства й побралися. Іван тут уже й залишився, йому не було проблемою влаштуватися на роботу. Згодом нам дали житло – колгосп був багатий, будував спеціалістам хати, які викупляли за символічну плату.
Першою народилася Оля, а потім – Алла. Ой, з другою натерпілися, бо вже через рік лікарі сказали, що в дитини вивих тазостегнового суглоба. Операція за операцією, але врятував маля прекрасний вінницький лікар. У три рочки Аллочка ходила з милицями. А згодом вже й бігала з ними. Та зламала ніжку. І знову – сльози. Куди з нею лишень батьки не їздили, а поставив на ноги той самий лікар. Чергували з мамою біля неї, бо вдома ще одне дитя було. Лишень Аллочка почала ходити, як у хату постукала друга біда – захворів Іван, який був опорою і для дітей, і для дружини. Усі сили і гроші кинули на його лікування, але він згасав на очах.
– Якось дорогою до Вінниці, коли їхала до нього в лікарню, відчула, що нема Івана, – зі сльозами пригадала Оксана. – Попросила сусіда зупинити машину, вийшла з неї і давай несамовито кричати. Він думав, що у мене уже «дах поїхав». «Та ти що, здуріла? Живий твій Іван!» – трусив мене, як грушу. Приїхали, зайшли у відділення. А медсестра, очі опустивши, сказала, що нема Івана, уже в морзі. Виявилося, помер, як ми були в дорозі…
І тепер жінка ридала за своїм Іваном…
***
Іванові було 35 років, а Оксані – 30. У молодої вдови залишилося двоє дітей на руках. Життя втратило усякий сенс, навіть доньки не приносили радості. Думала про смерть, але якось, почувши, як Аллочка прибігла плачучи, бо її хтось на вулиці образив, одразу схаменулася: кому вони будуть потрібні у цьому світі? Та як жити далі? Почалися важкі роки, проблеми із зарплатою. Оксана, як тінь, приходила до овочесховища. Хоч її і підтримували, і шкодували, але ніхто не міг розрадити.
– І тут якось підходить до мене Олексій, ми з ним майже одночасно прийшли на роботу, тільки він – на насіннєву станцію у сусіднє село, – витираючи хустинкою заплакані очі, продовжила Оксана. – Він приїхав з дружиною і двома дітьми після закінчення академії. «Ти довго ще будеш отак ходити?» – сказав, як відрубав. Не знала, що й відповісти. Через декілька днів знову підходить: «Оксано, треба жити і дітей ставити на ноги. Знімай той траур із себе, це вже Іванові не допоможе».
Мабуть, ці слова змусили схаменутися, що сльозами нічого не зміниш, треба думати про дівчат. Оксана разом із Олексієм почали скуповувати картоплю і возити її до Петербурга. З’явилися гроші, додому їхала з усім необхідним для дітей.
– Олексій на той час уже був розлучений. Десять літ із жінкою прожив. Залишив їй хату, а собі купив іншу. З ним жила і старша донька, – спокійно про те все розповідає колишня подруга. – Років п’ять мали спільні бізнесові справи, але між нами на той час нічого не було. Навчив лише водити машину – «Москвича» ми купляли ще з Іваном, так він і стояв після смерті чоловіка. Чи то звикли одне до одного, чи що, бо коли Олексій сказав якось, сидячи у нас під грушею: «Давай-но жити разом, не чужі вже», одразу погодилася.
***
Він перейшов до Оксани. З її дітьми склалися добрі стосунки. Тоді його молодша донька теж переселилася до батька. В Олексія, за словами дружини, світла голова, спокійний характер. Через якийсь час вже мали власне підприємство: випікали хліб і різну здобу. Був свій млин, відкрили магазини по селах. Трактори і автомобілі працювали повним ходом у їхньому підприємстві.
– Я справді була щасливою, – в Оксани аж загорілися очі. – Олексій любив мене, а я – його. Наші діти вивчилися, жили окремо. Його старша донька вийшла заміж, і ми їй одразу й хату купили. А менша Світлана після інституту залишилася в Києві – їй теж купили там квартиру. Моя Оля у Вінниці лікарем працює, має будинок. Алла – аж у Івано-Франківську – її туди чоловік забрав. Глядить зараз діток двоє. Прожили з Олексієм дванадцять щасливих літ у любові, добрі й злагоді. Жодного разу він не підвищив голосу ні на моїх дітей, ні на мене. Ніколи не думала, що наше щастя може перерватися.
***
Та цій парі дуже заздрили. І через дванадцять щасливих літ, коли, здавалося, нічого не віщувало біди, Оксана раптом відчула зміни у стосунках. Пробувала з’ясувати, що відбувається, чоловік відмахувався, що вона вигадує усілякі дурниці. «Доброзичливці» завжди знайдуться, тож почали приносити новини, що в Олексія з’явилася коханка. Та Олексій стояв на своєму: «Кого ти слухаєш! Вальку й Маньку?»
– Словом, я так себе вимучила ревнощами, а особливо, коли він десь їхав чи затримувався, що вирішила поставити на всьому крапку. Зібрала речі і сказала: «Іди». Як пережила той розрив, то не передати словами. Виявляється, звільнитися від любові, якою живеш, неможливо. Я захворіла, дочки возили по ворожках і лікарях. Розум підказував заспокоїтися, а душа рвалася на частини. Звільнилася я від цієї муки два роки тому.
***
До життя Оксану повернула робота, бо фактично увесь бізнес залишився на ній. Добре, що був хороший хлопець, який за тим всім наглядав. Олексій пропав з її життя. І якось вона довідалася від його старшої доньки, що чоловік живе у Києві біля меншої. Повернувся десь із Сибіру, куди виїхав на роботу після розлучення. Одразу взяла його номер телефону і зателефонувала. Він і тепер запевняв, що все вона вигадала і сама зруйнувала спільне життя.
– А що ж трапилося, чому тоді ти ніби скам’янів? – допитувалася у нього, бо ж таки були зміни у стосунках. І почула: «Я вплутався в одну неприємну аферу, яка всю нашу роботу могла звести нанівець. Коли це зрозумів, з голови не виходили усі ті проблеми. Я їх вирішив, але втратив сім’ю». Мені після цієї розмови одразу просвітліло. Думала, повернеться. Та ні, живе й далі у Києві. Але у мене в голові і на душі світло. Тішуся дітьми й онуками, радію кожному дню. І надіюся, що Олексій таки приїде сюди і теж отак сидітимемо під нашою грушею, де любили пити каву.
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
