Яскрава зоря Остап’юка погасла 20 років тому

Навряд чи хто з нинішнього молодого покоління Волині сьогодні знає, хто такий Георгій Остап’юк. Хоча старші люди у Володимир-Волинському і особливо у Ковелі та цих районах добре пам’ятають це ім’я. Непересічну, сильну людину, толкового керівника, котрий воював з неправдою, злом, брехнею, підлістю. І дуже печально, що на злеті – загинув. Страшно, жахливо, під колесами поїзда. Кажуть, коли відходить в інший світ людина, на небі згасає зоря. Шкода, що там згасла ще одна яскрава, красива – Остап’юкова.

Про його життя

Георгій Остап’юк народився у Нижніх Станівцях Кіцманського району Чернівецької області. Після школи був технікум, потім – Львівський зооветеринарний інститут. Працював у Володимирі-Волинському головним зоотехніком управління сільського господарства. Пізніше – начальником цієї установи. Мав поступати у Вищу партійну школу при ЦК Компартії України, писав кандидатську дисертацію. Його роботу в управлінні відзначав перший партійний бос республіки Володимир Щербицький. Одне слово, попереду відкривалася блискуча кар’єра молодого керівника.

Якби… Якби не трапилася одна прикра придибенція. У Володимирі-Волинському посварилися і почали чубитися перший секретар міськкому партії Ростислав Чап’юк і голова райвиконкому Валентина Харченко. Остап’юк прийняв бік першого. Всіляко його підтримував. За що й поплатився. Тодішня партійна влада не церемонилася, вона вважала правою головиху. І стали неслухняних ламати до коліна. Нищили кар’єри, людські долі жорстоко, брутально.

У Георгія завжди було гостро розвинене почуття власної гідності, достоїнства, справедливості. Пригадую ті дні, коли його викликали в обком партії, днями, навіть ночами тримали в кабінетах, заставляли написати донос на Чап’юка. Він відмовився. У хід пішли залякування, шантаж…

Закінчилося усе печально. Остап’юк опинився у психлікарні в Ліпінах. До найменших деталей пам’ятаю той день. Ми з трирічним сином Тарасиком, його хрещеником, ідемо зораним полем. У лікарні, на диво, нас впустили у палату. Хтось дико сміється, хтось співає, один матюкається безпричинно. Мені теж «зварило» взяти у таку лікарню дитину.

Георгій небритий, з погаслими очима. Говорить незв’язно, постійно відводить очі. Навіть важко уявити, що робилося у нього на душі. Коли вийшов нас провести, повітря розітнув різкий окрик санітара: «Остап’юк, назад!» Аж мороз пішов шкірою. Господи, як страшно було бачити оту картину! Минуло більше чверті століття відтоді, а й досі не можу згадувати без внутрішнього здригання.

І все ж Георгій піднявся на ноги. Вернувся до повноцінного життя. Працював у Дубенському районі зоотехніком, два роки очолював господарство в селі Мосир Ковельського району. За його керівництва показники тут зросли вдвічі. У 1992 році Георгія Тодоровича призначили представником президента у Ковельському районі. Небагато він встиг зробити для цього краю за півтора року перебування на цій посаді. І все ж… За його керівництва було відкрито в районі вісім дитячих садочків, дві школи, утримав від розвалу кілька господарств, різко збільшилося поголів’я коней.

Жахлива смерть під колесами поїзда на переїзді під Ковелем 24 липня 1993 року обірвала всі плани, всі задуми Остап’юка.

Уроки життя і смерті Остап’юка

На спомин приходить зустріч із батьком Георгія у Нижніх Станівцях. Це було років п’ять-шість тому. Довго шукав оселю Остап’юків. Нарешті заходжу на вулицю. На колодах сидить викапаний Гріша (так близькі друзі називали Георгія), тільки сивий, старенький. Схожість вражаюча. Підійшов, розповів, хто я. Дядько Тодор упав мені на груди, гірко заплакав. Довго не міг його заспокоїти. Потім підійшла мама, спираючись на дві палочки. Сиділи на кухні, їли яєчню, згадували Грішу…

Роки не просто йдуть – летять. За двадцять літ у Ковельському районі змінилося кілька керівників. Хай не в образу їм сказано, але жоден не був таким самовідданим українцем, так не уболівав за людей, як Остап’юк. Це не голослівна заява. Мої слова можуть підтвердити сотні людей, котрі працювали поруч з першим керівником Ковельщини за нашої незалежної держави. Досі немає однозначної думки з приводу аварії на залізничному переїзді. Це була випадковість чи хтось допоміг Остап’юку піти з цього життя. Бо він декому наступив на хвіст. Саме в розпалі був грабунок України. Георгій на одному із залізничних складів виявив 111 тонн рідкісних металів. Дав вказівку розібратися – ніхто не знайшов власника. Остап’юку неодноразово погрожували…

На одній з обласних нарад Георгій Тодорович різко виступив з критикою керівників правоохоронних органів за бездіяльність. Тоді ж він розповів і про погрози. Звісно, ніхто ніяких заходів по його охороні не застосовував.

Мені вперше і востаннє довелося наряджати покійника, свого друга, свого кума. Гріші було тоді 43, мені – 42. Хай Господь боронить усіх на землі виконувати таку важку місію. Увесь лівий бік Остап’юка був понівечений, важко було вдягнути сорочку, костюм. Постійно відкривалася одна повіка. Сльози безперестанку лилися з моїх очей, руки тремтіли. «Боже, Боже! За що доля так жорстоко обійшлася з тобою, Грішо», – боляче свердлила думка мозок.

На похоронах Остап’юка звучали заупокійні промови. Усі хвалили, клялися пам’ятати вічно. Тільки ні один не згадав про гоніння на покійного. Дехто з колишніх партійних чиновників залишався ще тоді при владі.

Минуло двадцять літ, як Георгія Остап’юка немає на цій землі. Як правило, 28 листопада, у його день народження, і 24 липня, у день смерті, я стараюся приїхати на кладовище на могилу друга. Ви думаєте, хоч раз сюди хтось від влади поклав квіточку? Чорта з два.

Багато можна говорити про уроки Остап’юка, проте не буду. Бо знаю, не дійде до тих, кому варто їх адресувати. На превеликий жаль, нині рідко знайдеш таких керівників, як Остап’юк. Справжніх патріотів, самовідданих, сильних, порядних. Тому й маємо сьогодні те, що маємо.

Євген ХОТИМЧУК

 

Поминальна служба біля могили Георгія Остап’юка відбудеться у вівторок, 23 липня, о 12-й годині на ковельському центральному кладовищі. Усіх, хто знав Георгія Тодоровича, запрошуємо прийти вшанувати його пам’ять.

 

 

 

• Нравится
•