Дівчина з поліського села була вокалісткою у «Вєрасах»

І співала «Малинівку» на концерті «Пісня-80» в Останкіно

У сімдесяті-вісімдесяті роки на весь Союз гриміли три білоруські ансамблі: «Пєсняри», «Вєраси» та «Сябри». «Вєраси» запам’яталися передусім «Малинівкою», кращою піснею року московської олімпіади. Але виконав її на заключному телевізійному концерті «Пісня-80» не знаменитий дует Поплавська-Тихонович, а тепер мало кому відомі Світлана Скачко та Надія Дайнеко, так би мовити, дублерки зіркової пари. Особливо цікава історія появи на всесоюзній сцені Наді Дайнеко – дівчини з далеких поліських нетрів Білорусі.

Село Махро Івановського району розташоване за п’ять кілометрів від білорусько-українського кордону. Тут, у самому центрі Західного Полісся, у середині п’ятдесятих народилася майбутня вокалістка «Вєрасів». Дайнеко в Махрі – прізвище поширене, але ми досить швидко знайшли хату, де вона жила: виконавицю «Малинівки» тут ще пам’ятають. У батьківській хаті мешкає молодший брат Наді, проте поспілкуватися з ним не випало – був того дня в Мінську. Довелося про поліське життя співачки розпитувати в її односельчан.

У Надиних батьків було п’ятеро дітей, на теперішні мірки – сім’я багатодітна, а на тодішні поліські – середньо-типова. Усі троє сестер Дайнек вдалися голосистими, тож не раз їхнє тріо тішило односельчан співами на клубній сцені, а вечорами співали просто на вулиці: була колись така мода у сільських дівчат – піснями розважатися. Надя серед сестер, очевидно, найголосистішою вдалася – на районній сцені виступала. У районному будинку культури, на стенді, що розповідав про місцеву художню самодіяльність, її фотопортрет висів. Там і помітив його художній керівник «Вєрасів» Василь Раїнчик, приїхавши з ансамблем на гастролі в Іваново. Кажуть, так йому сподобався, що наказав розшукати дівчину і привезти в Мінськ.

– Я навчався в одному класі з її старшою сестрою, – згадує колишній заступник редактора Івановської районної газети «Чирвона звєзда», а нині пенсіонер Василь Жушма, – але і з Надею був у дружніх стосунках. Дівчиною вона була справді вродливою, не дивно, що Раїнчику навіть на фотографії сподобалася. Проте в Мінську, розповідала якось при зустрічі мені Надя, перевіряли її не тільки вокальні здібності, а й зовнішність, передусім – зуби: чи матиме привабливий вигляд із розтуленим ротом. Але праця її у «Вєрасах» протривала недовго: захворіла на зоб і змушена була повернутися в рідні краї. Влаштувалася секретаркою директора Івановського солодового заводу, а через кілька років виїхала в Москву, де мешкає і досі. Зрідка приїжджає на батьківщину, не бачився я з нею вже давненько.

Слід колишньої вокалістки «Вєрасів» відшукався в одному з російських часописів, який опублікував інтерв’ю з нею. Надія фігурує в ньому уже під прізвищем Величко (по чоловікові) й розповідає, що справді мешкає в Москві й займається маркетинговими дослідженнями. Про «Вєраси» згадує як про важку працю, бо доводилося давати по три-чотири концерти на день, правда, гроші непогані заробляла – близько двохсот рублів. Хвора щитовидка в неї була ще до «Вєрасів», але якось протрималася в ансамблі з рік, однак хвороба прогресувала, і приховати цього вже не було змоги… Через «Вєраси» не склалось у жінки сімейне життя: ще будучи нареченим, Надиному обранцю-морякові не сподобалося її рішення стати співачкою, навіть у складі знаменитого ВІА. Бо хіба то сім’я, якщо чоловік – у плаванні, а дружина – на гастролях? На заключному концерті «Пісні-80» співати «Малинівку» її поставили замість Поплавської через банальну причину: Ядвіга та ще одна ведуча співачка Надія Микулич якраз пішли в декретні відпустки. Сукню з картатими коміром і манжетами, в якій зі свистком, імітуючи спів малинівки, виступила на сцені в «Останкіно», і досі зберігає як сувенір, що нагадує про славну молодість.

У Махровській школі місцеві педагоги-ентузіасти створили доволі пристойний історико-краєзнавчий музей. Є в ньому чимало експонатів, присвячених знаменитим вихідцям із села, багато розповідається про радянський партизанський рух часів Другої світової війни, зберігається ще всяка всячина, а от бодай малесенької згадки про дівчину, яка вийшла з її класів і коридорів, підкоривши всесоюзну сцену, нема.

– А ви підказали нам гарну ідею! – відповіла на моє зауваження екскурсовод. – Справді, Надя давно заслужила на своє місце в цьому музеї.

Ми залишали Махро золотавим надвечір’ям – під музику «Океану Ельзи», яку транслювала місцева «ефемка». З якогось двору долинуло дзвінке жіноче: «Людо, нажни свиням кропиви!», на узбіччі промайнула автобусна зупинка, пофарбована у колір українського прапора… І якби не дві митниці та череда шлагбаумів, які доводилося долати на кордоні, могли б і не помітити, що побували в іншій державі.

Микола ШМИГІН,

Брестська область, Республіка Білорусь

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

• Нравится
•