Малин воскреслий із попелу

70 років тому село було спалене разом із його сотнями жителів

Стільки людей, скільки зібралося 7 липня цього року на Братській могилі у Малині, яку було не впізнати, місцеві не пам’ятають. Сімдесяту річницю страшної Малинської трагедії відзначали на міжнародному рівні: сюди приїхали не лише жителі сусідніх сіл і з інших районів, а ще прибула велика делегація чехів (не менше 200 осіб), очолювана державними урядовцями і парламентарями Чеської Республіки. Сонячний літній день зібрав незчисленну кількість тих, хто знайшов час вшанувати пам’ять невинно убієнних 13 липня 1943 року. 870 жителів, чехів і малинців були спалені живцем того дня…

У радянській енциклопедії є Хатинь, а Малина нема

Представляючи гостей з чеської сторони, ведуча урочистої церемонії називає заступника голови Сенату Парламенту Чеської Республіки Пшемисла Соботка, заступника голови Палати Депутатів Єжі Поліва, заступника міністра оборони Лібера Карасека, Генерального консула Чеської республіки у Львові Давіда Павліта. З української сторони: заступника голови Рівненської облдержадміністрації Володимира Новака, заступника голови Рівненської обласної ради Олександра Чуприну.

Розпочався траурний мітинг спільним молебнем за упокій загиблих, який відправили три українські і два чеські священики. Цей зворушливий молебень – яскраве свідчення того, що молитва до Бога не потребує ні знання мови, ні дискусій про канонічність. У ній – любов, щирість і надія, що Господь прийме ці невинні жертви у своє Царство Небесне…

Між чехами і українцями завжди була приязнь, яка збереглася до цього часу. Хай задумаються сусіди-поляки над тим: чому чехи не пред’являють нам жодної претензії і так само не чути від них жодного звинувачення в бік УПА? А консул Мартіна Мухова сказала, що чехи хочуть бачити Україну в європейській унії, бо українці ближчі їм, ніж інші народи.

Про Малинську трагедію уже писали. Проте щоразу віднаходяться нові й нові факти, які дозволяють докопатися до істини: за що мученицькою смертю загинули сотні дорослих і дітей? Хто ж підготував мирним українським і чеським селянам шлях на Голгофу? Адже пожовклі архівні документи свідчать: «В українському Малині було знищено 200 осіб і спалено 194 будівлі. У чеському – знищено 674 особи і спалено 378 будівель». Тобто сотні дорослих і дітей стали безневинними жертвами жорстокості і садизму. Це не 320 жертв у чеському Лідіце, не 149 загиблих у білоруській Хатині. Але про них знає увесь світ. Про малинські події, переконана, ні українські урядовці, ні парламентарі навіть не здогадуються. Радянська влада просто викреслила це село з історії тих, які жертовно згоріли у Другу світову війну. Жодного слова про нього не було в Українській Радянській Енциклопедії, зате там згадали Хатинь. На те у совєтів були свої ідеологічні причини. Так уже склалося віками, що частіше історія пишеться на замовлення, і перебільшують ті, хто закликає віддати її історикам. Найправдивіша історія – це свідчення, документи, факти. Якщо все об’єднати і замислитися, то вимальовується справжня картина.

Із чехами українці жили приязно

Моя мама не просто очевидець тих подій – її сім’я пережила цю трагедію: у вогні згорів брат Василь із жінкою Мар’єю і трьома дітками, а ще рідна її тітка Ганна.

– Кость жив із нами. Ніна народилася в нього, і якраз були хрестини, – вже не вперше розповідає про той день мама, якій тоді було 13 років. – Брат Василь був з дітьми на хрестинах. Жив він у полі – там йому хату зробили. На нич поїхав додому. Просили, щоб діти в нас зосталися, але не схотіли – їм завезли кролів і голубів. Рано Кость поніс молоко на Вісці (сусіднє село Уїздці, через берег від українського Малина, яке старожили-малинці називають по-своєму, – авт.). А віщани ці, що з краю, кажуть: вертайся, бо німці йдуть на Малин. Вернувся додому і став запрагати коні. Посідали на хуру, сусідка Сянька Владімирова сіла з дівчиною, Поля з дитиною і мати моя. Поїхали, щоб Василя у полі забрати. Не доїхали, бо німців побачили. Вернулися назад додому і – до церкви, щоб не через «чехи» їхати (так і дотепер називають чеський Малин, – авт). Як доїхали до піщопрома, по нас стріляли. Позгіналися, а Кость коні все поганяв і поїхав на кнерутські чехи, а тоді – в Новосілки. Хтіли їхати на Райтанов, але тамика, кажуть, є поляки. Тут прибіг ще брат Мішка і каже, що нема нашого Василя із симнею. Мішка якось утік, не знаю як, і став розказувати. Коли дивимося: в Малині дим страшний. Зранку через Пяння поїхали аж до Доростай. Там пристановилися у Володькової Наді. Баба Хіма (моя бабуся, пізніше – мамина свекруха, – авт.) приносила нам їсти. А звідти вже приїхали до моєї тьотки Параски. Вона жила під лісом, туди німці не дойшли. Приїхали од тьотки Параски, познаходили корови. Хата в нас цегляна стояла, не згорила, а хліви погорили. Багато людей з дітьми ночували в хаті, а чоловіки – надворі. Вночі хтось крикне: «Німці!» – і знов тікали в поля. Нияких німців не було, а так вже боялися.

Малинців зогнали всіх на горбок біля Владімира, а звідти гнали по клунях чеських і в церкву. Де наш Василь був, нихто не сказав, не знаємо, де він похований: чи на чеських могилках, чи на могилі братській. Звозили всіх, впізнати не можна було.

Забрали ще коня Петра Вайнера. А він нікого до себе не допускав. То вони Петра вернули і привели до коня. А Клічукова Ганя з дитиною стала по-німецьки говорити. Посадили її на хуру до Петра і сказали, щоб віз в Олику. Повіз, там коня покинув, Ганю взяв з дитиною і так втекли.

Дві дівчати, Тетяна, а другу забула, сховалися в льох, де Назарчук Женько живе. Німець побачив їх там і кинув гранату, погинули. Втікали, хто куди бачив, мона було на Вісці втікати, то ж то радом. А Муринову Олю і Івана взяв німець і завів на Вісці до хати, сказав жінці, щоб дала їм їсти. Не пішов, поки не накормила. Казав, щоб не виходили з хати.

З чехами жили добре. В мене чешка була хресна, її хата стояла на нашому тепер городі. Я дитиною приходила до чеських дівчат гратися. Чехів мало зосталося, вони не втікали, думали, що їх не будуть зачіпати. В Малині лежало збоже – німці зобрали ставку. Хтось вивіз за нич те зерно геть. Казали, партизанка совєцька. Так малинці і чехи й згоріли через те зерно. То ше щастя, шо Бог дав дощу. Ляв такий, шо не могли доїхати на мотоциклах, біля Борбенщини позагрузали. А хотіли вдосвіта приїхати і село окружити. Були б усіх людей попалили. Володькові Масіюковому, він був станичним, дали знати, щоб переказав малинцям, а вони хуру наклали всього, навіть рубля, шо одежу качати, і втекли.

Про те, що малинці і чехи загинули через зерно, є чимало фактів. Комісар Руднєв у своєму щоденнику теж пише: «В колонії Малин чехи зібрали 250 пар білизни. У цій колонії нами забрано 50 центнерів білої муки, 10 центнерів сиру…» А в школі нам насаджували, як малинці шанували партизанів і як їм допомагали, що за «таку любов» поплатилися життям.

Поляки помагали палити село

Виявляється, з німцями це пекло для малинців влаштували і поляки.

Ось свідчення Йозефа Мартіновського: «…Між ними були солдати, які добре розмовляли по-польськи. Дехто розмовляв російською. Були поляки в цивільному одязі, але зі зброєю… Виносили майно та грабували і польські шуцмани з Олики (перераховує їх, – авт.). Фашисти ввійшли в село близько 7-ї години ранку і вийшли о 18-й чи 19-й. Спалення людей розпочали о 15-й чи 16-й годині. Поховання жертв тривало тиждень». А священик Федорук із села Романів вів свій щоденник від 1939 до 1944 року, де записано: «Увечері до Малина прибули німці й поляки. Чехи їх приймали, поїли. Уранці німці наказали усім чоловікам зібратися у залі, а жінкам і дітям заховатися у стодолах і сараях, бо буде бій з українськими партизанами… Чехи їм повірили…»

А Антон Чміль, про якого нещодавно газета писала, каже, що його дядько бачив, як палаюча церква підскочила тричі. Її обілляли бензином зі шланга і намагалися під підмурівок залити. Підпалили – і храм рвонуло. Дерев’яна церква згоріла, як факел. Одна жінка викинула через вікно дитину, то німець настромив її на штика і кинув у вогонь.

Лідія Войтюк пригадує:

– Мала шість років. Гольці, сестрі, – одинадцять. Я з мамою і батьком вдома були, а вона корови погнала. Батько, як почув, що німці йдуть, побіг на поле, хтів її забрати. Але вже німці йшли. Він вернувся, нас забрав, і ми втекли за церкву до Ставищ. Там у житі лежали. Чули, як кричали і пищали в церкві. Не знаю, де Голька похована: чи тут, чи на могилі…

Ті крики чули за п’ять кілометрів. Усі кому судилося вижити, повернувшись у Малин, застали попелище і обгорілі кістки своїх рідних і родичів. Село вдягнулося в траур. Малинці довго оплакували ці стражденні душі. Не можна спокійно слухати спогади і тепер: лишень уявиш цю жахливу картину, сльози навертаються на очі. Скільки життів і мрій обірвалося в одну мить. Не дай, Боже, нікому звідати такий шлях і приносити такі жертви на вівтар жорстокості, брехні й ненависті. Вічная пам’ять усім замордованим безневинним чеським і українським малинцям.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

Рівненська область

 

 

Малинці і гості збираються на Братській могилі

• Нравится
•