Маніяка «здало» його волосся

Ларису це стривожило. Адже Іра, котрій нещодавно виповнилося лише чотирнадцять років, нікуди без старшої сестри не ходила, завше сиділа вдома, соромлячись свого каліцтва (дівчинка була інвалідом з дитинства, народившись із коротшою ніжкою). Лариса була їй не тільки старшою сестрою, а й матір’ю, бо дівчата кілька років тому втратили батьків: мати померла від серцевого нападу, а батько ще раніше пропав, поїхавши на заробітки у Польщу. Лариса якраз училище закінчувала, як матір похоронили. Знайшла у місті роботу, добилася місця в гуртожитку й забрала до себе із села сестричку, котра зосталася там сама. Батьківську хату продали, щоб мати «стартовий капітал» на власне помешкання у місті.

Дверей Іра так і не відчинила, тож Лариса, скориставшись тим, що кімната їхня була на першому поверсі, залізла всередину через вікно. Ірине ліжко було порожнє, а в шафі не вистачало її курточки. Лариса серцем відчула, що із сестрою сталася біда, тому негайно кинулася на пошуки. Вибігла на вулицю. Поряд був дитячий садок із іграшковими хатками на подвір’ї. Біля однієї з хаток на доріжці щось червоніло. Підійшла туди – і серце дівчини здригнулося – то була Ірина курточка.

Він мешкав у сусідньому багатоквартирному будинку. Ще не мав і тридцяти років, а вже стільки всього позаду: і тривалий тюремний строк, і нелюдське приниження, якого зазнав, відбуваючи ув’язнення. Тому образа на весь світ міцно засіла в душі, а особливо на кращу його половину – жінок, котрі, як вважав, і стали основною причиною принижень і падіння. Аж бо ні? Полюбило б його тоді одне дурне дівчисько або хоча б трішки відповіло взаємністю – усе пішло б інакше. А так мусив вісім років хлебтати баланду та замість нормальних людських проходити тюремні університети. У колонії здобув спеціальність токаря, але, вийшовши на волю, роботу шукати не квапився. Байдикував, коротаючи час із телевізором, або тинявся по місту.

Якось, перекурюючи на балконі, помітив унизу, на подвір’ї гуртожитку, двох дівчат. Молодша була ще підлітком і кульгала на ліву ногу. Потім зустрічав їх іще, як ходив гуляти. Були завжди удвох. Інколи бачив старшу саму. Дізнався, що вони сестри, мешкають разом, старша ходить на роботу, а мала сидить у кімнаті, вікно якої йому було видно зі своєї квартири. Помічав часто в ньому вродливе личко Кульгавки, як прозвав дівчину у думках. Воно прилипало до шибки годинами. Здалеку не міг бачити, що панувало в її очах, але й сам подовгу посиджував біля вікна, не в змозі відірвати погляду від білого в темних розводах скла овалу. Чим далі, тим нестерпніше наростало в його нутрі бажання зайти в кімнату до Кульгавки.

Одного вечора він повертався додому й розминувся під гуртожитком з Кульгавчиною сестрою та її подругою. Дівчата голосно перемовлялися між собою, і він зрозумів, що йдуть у ресторан на корпоративну вечірку. Отже, старшої сестри не буде довго – крутилася довкола вікна Кульгавки думка, бентежачи та змушуючи до дій, коли прийшов додому.

Як споночіло, він підійшов до вікна і постукав тихенько у шибку. Сполохана дівчина боязко визирнула з-за штори.

На мигах показав, щоб відчинила кватирку.

– Я ваш сусід – он з того будинку, – мовив тихо.

– Що вам треба?

– Я добре знайомий із вашою сестрою. Працюю в лікарні санітаром. Не знаю, як вам і сказати…

– Що з Ларисою?! – вигукнула дівчина.

– Вона потрапила під машину. У тяжкому стані оце недавно привезли…

Через вікно він побачив, як Кульгавка кинулася до шафи, схопила червону курточку й вибігла з кімнати.

– Я вас проведу, – перестрів, як зійшла з гуртожитського порога. Нічого не відповіла, але й не заперечила.

Минаючи прочинену хвіртку у  воротах дитячого садка, несподівано схопив дівчину за руку й потягнув на подвір’я.

– Що ви робите? – злякано запитала.

– Сюдою ближче, – буркнув, тягнучи дівчину далі.

– Пустіть, а то буду кричати!

Та крикнути не встигла: ударив кулаком їй під груди – лише судомно хапнула ротом повітря.

Зірвав з неї курточку, почав здирати кофту, але зупинився. Погляд його вловив дитячий будиночок із зяючими дірками дверей та віконець. Схопивши дівчину, котра ще не оговталася від удару, під пахви, потягнув туди…

Слідство за шість місяців не просунулося ні на крок. Слід злочинця, котрий зґвалтував, а потім задушив дівчинку-інваліда, узяв тоді розшуковий пес, але загубив на найближчій автобусній зупинці. Єдине, що зосталося від ґвалтівника, – це кілька волосинок, які підібрав судмедексперт на тілі жертви. Не відомо, чи взагалі правоохоронцям удалося б цей злочин розкрити, якби не допоміг випадок. Слідчому, який вів цю справу, доручили перевірити заяву двадцятисемирічної мешканки міста. Жінка скаржилася на сексуальні домагання колишнього однокласника. «Він переслідує мене, погрожуючи розправою, якщо не погоджуся зайнятися з ним коханням, – писалося в заяві. – А одного разу він підступно проник у мій дім і зґвалтував би мене, якби не прийшла сусідка… Я боюся виходити на вулицю сама, боюся його, бо він уже сидів за зґвалтування…» У заяві вказувалася домашня адреса сексуально стурбованого однокласника, прочитавши яку, слідчий пройнявся несподіваним припущенням, адже мешкав той суб’єкт по сусідству із загиблою дівчинкою-інвалідом.

Оперативно було віднайдено досьє такого собі Іллі Р., засудженого за зґвалтування неповнолітньої. То була непроста справа, але вину Іллі все-таки довели, і він відсидів усі належні за подібні злочини вісім років. Повернувся з ув’язнення торік, але ніде не працював, перебуваючи практично на утриманні в матері-пенсіонерки.

Іллю викликали на допит, але він, звичайно, у причетності до загибелі неповнолітньої сусідки зізнаватися не збирався. Проте й алібі в нього не було, щоб відразу вийти сухим із води. Тоді слідчий використав єдиний доказ, який міг розставити всі крапки над «і»: запропонував підозрюваному здати аналіз на ДНК. Той відмовився, та це додало слідчому ще більшої впевненості  у своїх припущеннях, і він добився від свого опонента примусової здачі. Висновок експертизи виявився очікуваним: волосинки, підібрані на тілі убитої, належали Іллі.

Цього разу вирок суду ґвалтівнику-убивці був удвічі суворіший – 15 років позбавлення волі.