За що поляки спалили Рудку-Козинську?

І 70 років тому вбили безневинних тринадцять її жителів
Останні події у Польщі небезпідставно обурили українців. Особливо це болить тим, кому довелося випити на своєму віку гірку чашу польської ненависті під час воєнного лихоліття. Старожили й досі пам’ятають жахіття пожарищ, замордованих рідних, сусідів, знайомих. Вони з болем згадують і тих, кого цілими сім’ями вбили, закатували, спалили поляки – їхній рід закінчився у 1943 році! Село Рудка-Козинська Рожищенського району на Волині теж було спалене польськими поліцаями 9 липня 1943 року. Ще живі ті, хто пам’ятає той страшний день. Таке не забувається ніколи!

Жита рятували людей
Пройшло 70 літ від того фатального дня. Рудка знову відродилася на попелищі. І тепер це велике, гарне село, де проживають працьовиті й заможні люди. Ні поляки, ні совєти не зуміли викорінити у них почуття власної гідності й патріотизму. Чи не за це вони й поплатилися у сонячний день 43-го року? Тут досі одну з вулиць так і називають – «Спалена». А ще пригадують Густу колонію, Вітрякову, Михайлівку – тут тепер, на колишньому згарищі, колосяться хлібні ниви, які так щемно нагадують про трагедію цього волинського села. А колись тут жили не лише українці, а й поляки, чехи, німці.
Дуже добре той день пам’ятає 85-річний Володимир Стащук, який зараз проживає у сусідньому Козині. Він розповідає про все, щораз витираючи очі хустинкою і ковтаючи важкий клубок, що підкочується до горла. Змовкає і знову продовжує:
– Пам’ятаю те все, ой, пам’ятаю. Ми жили на Густій колонії. Як завжди, корови пас і якраз гнав додому вже. Враз почув вистріли – і одразу загорівся вітряк. Побачив, що з Переспи їде багато подвод. На пасовиську діти ще пасли корови, і з ними Андрія «Німого» хлопець. Андрій Никитюк розказував, що хлопець став тікати. Його зловили, колючим дротом зав’язали руки, прив’язали до воза і тягли аж до Кулюка в кінець села. А там застрелили й покинули на вулиці.

Пригнав я корови додому, а мати у клуні на верстаті тче. Кажу їй: «Мамо, тікаймо, вітряк горить, і будуть, майбуть, палити Рудку». Те все кинули, а куди тікати? То тільки благодать, що були жита. Вибігли на поле, то вже поляки з пляца, де школа була, стріляли по нас. Ми в долину – і в жито. А вони їдуть, стріляють і все палять…
Як приїхали в Рудку, найперше до Костюка пішли. У нього зять – Степан Кулюк, тілько побрався з Надьою. Той Степан був в українській міліції. Поляки мали на нього зуб. Приїхали, а Костючиха хліб якраз місила. Вони до неї: «Де дзєті?» Вона показала в бік сінокосу, руки в тісті, так її на порозі й застрелили…
Андрій Зіньків того дня тащив (загрібав, – авт.) сіно і попросив сусідів допомогти. Там усі молоді були. Андрій як побачив поляків – і в ліс. А ті хлопці й дівчата не розкумекали чи не побачили, мо’, далі були, і їх п’ятьох там, на сіні, поклали… Побили усіх.
Поляки тоді пішли до священика Сатанєвича, а він у той момент був на Копачівці. У хаті поляки застали їдну дівчину Мілю. Все поперекидали в хаті, а потім вдарили її прикладом по голові, але не вбили. Поїхали понад руденським полем і виїхали в Козині на сош. Андрія Никитюка взяли гнати худобу. Догнали до переєзда, як на Переспу. Він перейшов через путь, а поляки зосталися з цього боку – шлагбаум закрили, бо поїзд ішов. Андрій подивився: нема поляків – і хода в лісок. Як вони побачили, що нема Андрія, – дві подводи завертаються і їдуть назад. На Густій колонії зосталося ще чотири хати не спалені. Люди подоїли корови і чують знов: «пах-пах». «Їдуть! Втикаймо!» – кричать кругом. Знов в жито. Якби не те жито – пропали б. «Просвіту» запалили, Семенову хату запалили, нашу хату запалили. Доїхали до Вітішки, а вона дітей заховала у збоже, а сама вернулася до хліва, щоб свиню поросну випустити. І її вагітну застрелили там, у хліві, і свиню тоже…

Марко Михалевський, його Ярина і син Альошка побігли в жито. Та Марко чогось рішив вернутися у схрон – був у дворі під соломою. Ярина просила тікати, а він – за хлопця і таки вернувся. Хату їхню запалили, все почало горіти, і вони подушилися в тому схроні. На другий день Ярина кричить криком: Марко з Альошкою обняті в схроні лежать – їх забрали, завезли на могилки і похоронили. А в Яцюка Максима виправляли шкури, він якби за майстра головного був, а хлопці йому помагали. Вони, як приїхали, вітряка запалили, Максима забрали і Андрія Никитюка. То Андрій утік, а де Максим подівся – по цей день ніхто не знає. Ганя Ващук тікала, а поляк узяв вінтовку, прицілився і стрілив з краю колонії, майбуть, більш із кілометр було, і вона впала. Попав їй у голову...
Отака була трагедія в Рудці. Там лютували і поляки, і мадяри теж. Чого Густу колонію і Рудку палили? Може, того, що туди приїжджали чужі люди і навіть, кажуть, Шухевич був. З Рудки пішло багато хлопців у повстанці. Палили там, де жили найбагатші хазяї. Поляки винують українців. За що? Вони тут, на наших землях, були осадниками. Як прийшли у 1922 році, то понасаджували своїх…

«Міля тримала кишки в руках і просила пити…»
Пройшло багато років, але по цей день ніхто не відає, чому Рудці-Козинській доля послала такий важкий хрест, чому поляки спалили це село і забрали життя у тринадцяти його жителів. Тутешні люди, які добре знають кожну стежину, кожне поле, зі слів своїх батьків і ще живих очевидців розповідають, що того дня поляки прибули не менше, як на 20-ти підводах. Їхали з боку Переспи й Козина. Доїхавши до церкви, пішли облавою на Рудку, а точніше, як тоді називали, на Михайлівку й Густу вулицю (тут будинків було багато). Стріляли тих, хто не встиг сховатися у високих житах, і палили господарства заможних українців. А худобу і реманент забирали. Хоча деякі хати залишили. Вже пізніше, коли повернулися в село через декілька годин знову, спалили все до решти. Всього 64 господарства – 200 будівель!
Якою жорстокістю були переповнені душі польських поліцаїв і мадярських живодерів, коли вони пускали кулю в безневинну жінку, тітку Костючиху! Вона навіть не встигла обмити руки від тіста – життя обірвалося в мить, коли розчиняла хліб…

З двору Костючихи поляки пішли до Зінківського сінокосу, що був неподалік. Тут, як кажуть місцеві, тащити сіно зібралася одна молодь.
– Андрій Зіньків прийшов до мого діда теж просити когось помогти сіно тащити, – розповідає зі слів свого тата сільський голова Микола Яцюк. – Тато хотів іти допомагати, знаючи, що там будуть хлопці й дівчата. Йому було 16 років, тож, мабуть, цікаво було, весело. Але пішов дядько Микола, його брат, старший від батька на два роки…
18-річний Микола пішов у смерть… Бо вже в обідню пору сюди, на болото, прийшли поляки і всіх на тому сіні й скосили. І, напевно, розривними кулями. Ось як про це, ридма ридаючи, розповідає 80-річний Андрій Семенюк:
– На парині, що від Козина, пас того дня з дітьми корови. Десь близько першої години, точно не скажу, бо тоді за сонцем дивилися який час, з Козина дорогою біля липи (ця липа, як жива пам’ять, і досі стоїть одна-однісінька посеред поля, неподалік дороги, – авт.) їдуть підводи.

Доїхали до церкви і стали. Погнав корови додому, біля Костюківського двора, за метрів 150-200, бачу, жінка Федора щось показує їм руками. Дивлюсь, один стає на коліно, прицілюється, бах – і вона впала. Уже коли пригнав корови в двір, від Зінківського сінокосу біжать два хлопці-поляки і Юлік Шкрабан кричить: «Вбиви! Вбиви!» А тут приходить Максим і каже: «Ганько, дай води, бо Міля дуже хоче пити». Бере глечик і йде на болото. Прибігаю і я туди, а там лежать Андрій, Микола, Василь і Надя донизу головою, і біля них – черепи розкраяні, як мисочки, а рядом – грудочки мозку. А Мілка горілиць лежить і тримає кишки, що теліпаються в руках. І все просить пити… Її ще живу застав. Правда, мене звідти відігнали, щоб не дивився. Я того не забуду ніколи. І тепер поляки ще кажуть, що ми вбивали їх. Сохрани Господь, не було такого, щоб українці провокували і почали першими палити поляків. Уже після того пожару поляки, котрі жили в Рудці, їздили на ніч у Кременець, бо боялися ночувати, аж поки не виїхали звідси зовсім.

«Мені снилося, що поляки мене заб’ють»
На сінокосі було вбито п’ятеро руденських хлопців і дівчат, які тільки починали жити. 16-18-річна юність загинула нізащо – не встигли втекти ні в ліс, ні в жито. Їхня доля, як і багатьох інших українців, як недоспівана журлива пісня… Повірити у те, що тебе просто так, ні за що можуть убити, напевно, було важко. Чи не тому Федір Фенюк і не збирався нікуди тікати й ховатися? Його синові Івану, якому уже 76 років, і тепер важко розказувати про батька.
– Батько збирав молоко, переганяв через сепаратор і возив сметану полякові у Рожище. У той день уже мав бути в Рожищі, та чогось усе відтягував. Як тільки мав виїжджати, ідуть поляки. Забрали батька спочатку до хати Полякова. Маруся маленька – в мами на руках, я біля неї. Прийшли туди через поле. Коли це главний їхній приїхав з Вітрякової вулиці, як казали тоді, на полушці. Ззаду лежала свиняка. Він щось поговорив і відпустив батька. Але його повели на Густу колонію, де вже горіло все. Коні до копиці поставили, а ми з мамою в жито побігли. Поляки прийшли коні забрати і давай по нас стріляти (плаче Іван Федорович, – авт.). Мені сорочку прострелили.

Довго сиділи в житі, доки хтось погукав і сказав, що батька забили. Йому в потилицю вистрілили на Михайлівці у Зіньківському подвір’ї. Тілько повернув у вулицю – і… (плаче, – авт.). Батько ні з ким не був зв’язаний, він навіть подумати не міг, що його вб’ють. Хоча, як відв’язував ліци на конях, матері сказав: «Мені снилося, що поляки мене заб’ють». Хату нашу теж спалили. Ми шестеро зосталися з мамою. Тож мусили деякий час жити просто у рові під возом, а потім – у землянці. То була чорна біда…
Кажуть, що Федір Фенюк був гоноровий хазяїн, може, що й сказав полякам. Його брата раніше забили совєти в тюрмі. За що? За те, що був свідомим українцем, що не приховував почуття власної гідності. Бачте, всім можна любити свою землю, тільки не нам, українцям, бо враз і поляки, і росіяни, і жиди звідусіль скавчать, що ми націоналісти. Тепер договорилися, що вже називають справжніх українців фашистами. Хоча здавна п’явками присосалися на тілі України і витягували з неї усі соки, проте ще й дотепер здіймають гвалт, що наші хлопці, які мріяли про свою державу, – душогуби. Та, як сказала Ліна Костенко, «доля не усміхається рабам, доля усміхається людям», а тому українці не могли вічно прислуговувати, а боролися за свою державу. І за це їх по цей день таврують ті, кому держава далася безкровно: полякам – після Першої світової війни, євреям – після Другої.

Слухати образи у свій бік тим, у кого частина життя – це муки, дуже важко. 88-річна Ольга Стащук, можливо, не все пам’ятає, що було місяць тому, проте того лихоліття не забула:
– Ми все тікали в збожа. А коли спалили хату, зимували в землянці. Таке добро було від поляків. А прийшла та наволоч, я на них тілько так кажу (про совєтів, – авт.), теж добра зазнали. Українців називають фашистами, то брехня. Українці воювали тілько за Україну. Ще якби я йшла в бой, то пішла би битися. Тепер і українці скацапилися…
Ользі Василівні болить, що розвелося в Україні багато підгавкувачів, які і до Варшави лащаться, і перед Москвою прогинаються, звинувачуючи УПА у Волинській трагедії. Історію уже не зміниш. Але люди мають знати усю правду, і не таку, якою її подають наші сусіди. Жертвами Другої світової війни і Волинської трагедії були не лише поляки – тисячі українців безневинно винищені на своїй землі! Вічная пам’ять усім їм! Вічная пам’ять і безневинно убієнним жителям Рудки-Козинської: Миколі Яцюку, Надії Жовнірук, Ємілії Соломонюк, Василю Соломонюку, Андрію Стащуку, Марку й Олексію Михалевським, Федорі Занько, Ярині Жовнірук, Ганні Ващук, Федору Фенюку, Марії Бутримець, Максиму Яцюку…
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

• Нравится
•