Уперше став татом у 67, а в 72 – чекає третє маля!

Про це ще у дитинстві наворожила циганка

Коли Янош був ще хлопчаком, циганка наворожила, що на старості літ він стане багатодітним батьком. Слова її призабув. І згадав їх лише тоді, коли у 67 років вперше став батьком. Набагато молодша за нього дружина Марина народила йому двійко дітей. І тепер, коли Яношу Ласловичу йде сімдесят другий, він чекає третю дитину. Ось таке незвичайне подружжя живе у закарпатському місті Виноградів.

За дружину старший на 31 рік, за тестя – на 8

– Третю дитину ми не планували. Так ся получило, – сміється Марина.

– Скільки Бог дасть, стільки буде! – ніжно обіймає дружину Янош Ласлович. – Коли поховав першу жінку, думав, що й мені кінець. А коли зустрів Марину, і сам ніби ожив...

Янош Іванцо з Виноградова. Тут, у закарпатському містечку, здавна живе багато ромів, до них усі звикли. Тож коли був хлопчаком, не дуже здивувався, коли одного разу до нього підійшла циганка з шатра: «Дай погадаю». Не хотів, та вона вхопила його руку і наворожила: «В молодості дітей не буде. На старості літ станеш багатодітним батьком. А проживеш 81 рік». Та був ще малим, щоб брати до серця слова циганки.

Минули роки. Янош одружився з жінкою, яка вже ростила дочку. Ставився до дитини, як до рідної, бо своїх не мав. З дружиною прожив 43 роки. І коли вона померла (йому тоді було 64), про ще одне одруження навіть і не думав. Та, як кажуть у народі, долю конем не об’їдеш – що має бути, того не минеш. І за кілька років після смерті першої дружини зустрів Марину, молодшу аж на 31 рік. На той час вона була розлучена, мала сина. Приглянулася йому «така працьовита, молода жіночка».

– Шість років тому вона прийшла у гості до сусідів. А я збирався білити, бо жінка вже спочила, і не було кого найняти. То вона допомогла. І стали ми зустрічатися, – розповідає Янош Ласлович. – А згодом, як і годиться, одружилися та повінчалися.

– Одразу якось незручно було навіть виходити на вулицю, бо на нас скоса дивилися, – зізнається Марина. – Та тепер звикли і, якщо чесно, не звертаємо уваги. Коли я завагітніла, то Іванко (так називає чоловіка – авт.) дуже зрадів. А який був щасливий, коли я після дочки народила ще й синочка! До речі, я вже бабка, наші діти одногодки з моїми внуками.

– А я від прийомної доньки і правнуків маю – такі, як мої Іванка та Іллюша.

– Ваші рідні не противилися такому шлюбу?

– Що ви! – дивується Марина. – Мами вже немає, а ні батько, ні син не відмовляли.

– Я за тестя старший на вісім років! Татом не кличу, – сміється Янош Ласлович. – Називаємо один одного по батькові. Прийомна дочка теж нічого проти не мала, казала: «Аби тобі було добре». Всі разом, великою родиною, часто зустрічаємося, обов’язково на сімейні свята.

«Я тепер багатий – мені є до кого йти…»

Те, що Яношу Ласловичу у його літах треба внуків женити, а не маленьких діток бавити, Марину не дуже тривожить. Вона усвідомлює, що чоловік може й не встигнути поставити на ноги дітей, та по-філософськи розмірковує: «І молоді люди, маючи сім’ї, теж помирають». Каже, що лікарі одразу дивувалися і застерігали народжувати у її віці, та тепер, коли вона чекає третє дитя, вже не відмовляють. Хоча розуміє їхню тривогу, бо сама за освітою медсестра. Та останні роки працювала на швейній фабриці, де, до речі, у свій час трудився і Янош Ласлович.

У їхній двокімнатній «хрущовці», звісно, тіснувато для сім’ї з малими дітьми. Та в цій оселі панує спокій і злагода, що їм могли б позаздрити і молоді пари, і подружжя, які прожили не один десяток літ. Треба лише бачити, як Янош Ласлович розповідає про дружину, сина та дочку!

– Я вам не можу передати, який я щасливий! – з обличчя не сходить усмішка. – Мені зовсім не заважає, що Іллюша скаче, кричить, зараз тихіше, бо Іванка в садочку. А коли вони удвох бігають по квартирі, тільки душа радіє! І спокою зовсім не треба!

– Раніше він нарікав, що йому спина болить, а тепер за дітьми про це й забув, здоровший став. За ті роки, що ми разом, Іванко мене жодного разу не образив, не насварив, – зізнається Марина. – Зовсім не відчуваю таку велику різницю у віці. Кращого чоловіка не уявляю! Він мені не надокучає, а чи я йому – питайте його, – жартує жінка.

– Ви знаєте, ми постійно разом, але у нас ще не було хоч півслова, щоб щось не так одне другому сказали, – сяє від щастя Янош Ласлович. – Якось одна знайома питає: «Ну, і як ти?» Кажу: «Добре, я тепер багатий!» Як би сказати, душевно багатий! То не гроші, не машини головне. Мені є до кого йти, мене вдома чекають. Малий очі відкриє: «До тата». Хіба то не радість?

Дивлячись на цю щасливу сім’ю, на прощання бажаємо міцного здоров’я, тішитися дітьми. А головне, щоб інше пророцтво циганки не збулося – зичимо, щоб Янош Ласлович прожив щонайменше сто літ!

Олена ПАВЛЮК,

Закарпатська область

Фото автора

 

• Нравится
•