Одружилися лише через півстоліття
Сенсаційну новину, що 79-річна Лідія Павлівна побралася з 82-річним Іваном Васильовичем, маленьке галицьке містечко обговорювало цілий місяць. Хтось сміявся, інші знизували плечима… Та минуло трохи часу – і тепер ця пара викликає лише захоплення. Елегантні сивочолі чоловік і жінка скрізь ходять разом, узявшись за руки. На обійсті, звідки давно вилетіли діти Лідії Павлівни, обов’язки подружжя розподілені як годиться: Іван Васильович дбає про хату-сад-город, а Лідія Павлівна готує йому смачні обіди, опікується затишком в оселі. Шлях до сімейної ідилії був довгим і непростим.
Писав з Воркути: «Влаштовуй свою долю»
Ліда народилася в інтелігентній сім’ї, була єдиною донькою у батьків, і вони, навіть за умов польської окупації, зробили все, аби дівчина отримала гідну освіту. Їй було 13 років, коли у гімназію, де навчалася, вступив 16-річний Іван. Високий, вродливий, привітний юнак викликав великий інтерес у дівчат гімназії. Нишком позирала на хлопця й Ліда.
– Пригадую, дуже розгубилася, коли побачила Івана у хаті сусідів, де він винаймав житло, – поволі відкручує назад стрічку життя Лідія Павлівна. – В юності я була дуже сором’язливою, але привітність хлопця непомітно знівелювала віковий бар’єр. Ми потоваришували, відвідували разом драмгурток, де молодь ставила різні п’єси, зокрема «Інститутку» Марка Вовчка. Іван там грав лікаря, на якого пізніше і вивчився. Додому поверталися разом. Між нами майже одразу виникла симпатія, але все це було якось по-дитячому, бо ми й справді були ще дітьми тоді…
Невдовзі Іван вступив до Львівського медінституту, зустрічі з Лідою стали нечастими. Якось Ліда поїхала до подруги у село, звідки родом Іван. Він саме гостював у батьків.
– Ми зустрілися, і саме тоді зрозуміли, що потрібні одне одному, – зізналася Лідія Павлівна. – Зі Львова він уже їхав не додому, а у моє містечко, де зупинявся у товариша. Я бігала до нього на побачення і відчувала, що щаслива. Ми ходили ввечері вулицями, взявшись за руки, іноді він гладив мене по руці, по обличчю, але поцілувати не наважувався…
У 1944 році прийшли «визволителі». Іван залишився відрізаним від батьків і коханої дівчини, бо у Львові ще були німці, і він не міг приїхати додому. Потім Ліда дізналася, що Іван, як і багато інших студентів, подався у Карпати і вступив там в один із загонів УПА. Аж у 1945 році з львівського пересильного пункту Ліда отримала звістку, що Івана засуджено на 25 років за співпрацю з «бандерівцями». Він писав, що йому нічого доброго не світить, радив влаштовувати свою долю без нього. Але дівчина вирішила, що чекатиме, скільки потрібно.
У 1954 році, після смерті Сталіна, з’явилася можливість поїхати до Воркути, де відбував заслання Іван. Він запрошував Ліду і свою маму, писав, що знає священика, який зможе дати шлюб молодим. Однак Ліді сказали: потрібен документ, що вона є дружиною Івана. Зрозуміло, що такий папір їй не міг дати ніхто, бо за фіктивні документи тоді серйозно карали. До Івана поїхала тільки його мама.
Тільки вийшла заміж вже тридцятирічною, як повернувся Іван
Протягом довгих років від родичів Ліда чула: що ти чекаєш, роки ж ідуть. Та й її уже гнітив вік – виповнилося 30, а сім’ї, дітей немає. Та дівчина відказувала: вийду заміж, а Іван через рік повернеться, що тоді? Зрештою, так і сталося. Ліда вийшла заміж за поважного вчителя, який був на десять років старший за неї, а через рік приїхав Іван. Петро Степанович залицявся до Ліди два роки.
– Ми жили у повазі і турботі одне до одного, виховали двох чудових дітей, але я його не любила, – каже жінка. – Чоловік теж мав нещасну любов. Він колись зустрічався з донькою священика, але тягнув з одруженням, і вона несподівано вискочила заміж за іншого. Після того Петро довго не міг знайти собі пару.
Коли у серпні 1956 року, відбувши 11 років заслання і отримавши реабілітацію, Іван приїхав додому, Петро сказав дружині: мовляв, вирішуй, з ким будеш, але якщо вибере не його, то місячну дитину не віддасть. Ці слова і вплинули на Лідин вибір. Вона залишилася із сім’єю, а Іван, трохи побувши на батьківщині, поїхав до Воркути, бо не знайшов вдома роботу. Він приїжджав згодом ще кілька разів, призначав Ліді через друзів побачення. Вона йшла, але, крім спільних спогадів про колишні миттєвості кохання, чоловік і жінка нічого собі не дозволяли. Петро знав про їхні зустрічі. Для нього це була справжня трагедія, але ніколи він не забороняв Ліді побачитись з Іваном.
«Просили в Бога хоча б рік спільний, а вже живемо вісім»
Через рік Іван одружився. Дружині вдалося приписати його у Львові, він влаштувався на роботу за фахом.
– Іноді, – каже Лідія Павлівна, – ми зустрічалися у компанії спільних знайомих, і хоча про розвиток якихось стосунків не йшлося, мені завжди було дуже боляче. Про що думав у той час Іван, не знаю, бо й нині він не зізнається у своїх тодішніх переживаннях.
Іван Васильович приїхав до Лідії Павлівни, яка вже вісім років була вдовою, після смерті своєї дружини. Розповів, що син одружився, живе окремо з сім’єю, а у дочки розсіяний склероз, тож їй постійно потрібна батьківська опіка… Донька померла через рік, й Іван приїхав до Ліди, щоб залишитися у неї вже назовсім. Вони живуть душа в душу, даруючи одне одному ніжність, цінуючи кожну хвилину, проведену разом.
– Зрозуміло, – каже Лідія Павлівна, – що повернути молодість не можна, але ми дуже раді, що маємо можливість доживати віку разом. Нам спочатку було трохи соромно перед людьми, що ми, такі старі, поєднали свої долі. Звернулися до священика, і він прийшов до нас додому та повінчав. Живемо вже вісім років, а на початку просили Бога дати нам хоча б рік спільного життя. Мої діти дуже поважають Івана Васильовича, а він ставиться до них, як до рідних, бо втратив уже й сина… Ми старі люди, і зрозуміло, що про бурхливі почуття, як у молодості, не йдеться, але є задоволення від того, що поруч – надійне плече, рідна душа, з якою можна поділитися думками, тривогами і радостями. Я єдиний раз у житті любила, і вважаю: якщо це почуття справжнє, то воно не вмирає.
Світлана КЛОС,
Тернопільська область
| Comments: |
