«Усі десять невісток називають нас мамою і татом»

Коли сини придивлялися собі дівчат, батьки щовечора молилися: щоб були їхніми, щоб стали рідними

«Ой, тепер я рада стала, що невістку діждала…» – співає народ. А Марія та Зіновій Скоці з Гути-Камінської Камінь-Каширського району дочекалися аж десятьох невісток! Олена, Люба, Світлана, Люда – місцеві, ще одна Люда – з-під Луцька, Віта – з Миколаєва, дві Ані, Оксана, Ліля – з Америки. П’ятеро синів із сім’ями живуть у Києві, Луцьку, райцентрі, п’ятеро у Штатах. Та незважаючи на тисячі кілометрів, часто приїздять з другого кінця світу у рідне село до батьків.

– Десятьох синів маємо, всіх уже поженили, діждалися 36 онуків. Хлопці трудящі, помагають один одному, – спокійно, розважливо розповідає Марія Андріївна. – Кажуть, щоб ми не тримали хазяйства, бо все нам куплять. Батькові на 70 літ навіть машину подарили. Прошу їх: дітки, не тратьтеся. А вони шкодують нас, ще малими і прали, і білили, і порядок вдома тримали, бо дочок у нас немає.

А підросли, змужніли – і один за одним стали приводити до хати невісток. Коли сини придивлялися собі дівчат, батьки щовечора молилися: щоб була їхня, щоб стала рідною. До речі, вибирали собі наречених саме з віруючих, бо самі виросли в такій сім’ї. Хлопців вдома змалку вчили: треба читати Біблію і робити добро.

Пішли діти – мама летіла навіть за океан їх глядіти. Тому вийшло, що у кожної невістки довелося пожити: у кого місяць, а в кого – й три. І ніде не відчувала, що зайва.

– Називають Вас мамою? – цікавимося.

– Чом ні? – дивується Марія Андріївна. – Всі десять невісток. А я їх – «моя Люба», «моя Люда». Поки ввечері не одмітяться, не ляжуть спати. На прощання кажуть: «Мамочко, ми вас любимо». Одна до одної ходять, помагають. Не чула, щоб сварилися, може, де посперечаються між собою, але не при мені. Я зі своєю свекрухою вісім років прожила, і ми ні разу не погризлися. Ніколи мене не посудила між людьми, помагала, дітей гляділа. Тому і я кажу, що невісток треба любити, за дрібницю не ганити, коли й змовчати, не вмішуватися. І не судити: а моя невістка така-сяка, – радить жінка.

І зізнається, що з усіх дівчат, певно, найближча їм Люба, з якою разом прожили тринадцять років. Дуже шкодують її, бо позаторік в один день загинули її батьки. Те, що є найріднішою з невісток, Любу дещо здивувало, бо їй про це й словом ніхто не обмовився. «Ніколи мама котрусь не виділяє, старається усім догодити», – каже молода жінка. Вона була другою невісткою, коли прийшла у цю сім’ю, її радо прийняли і свекри, і чоловікові брати. Цікаво, що наймолодший, Саша, якому тоді минуло тринадцять, відкривав їй секрети, а коли надумав одружуватися, то радився з нею. До речі, її сестра Світлана теж вийшла заміж за одного з братів Скоців.

Хлопці горою стоять один за одного і обов’язково усі десятеро приїздять на день народження мами й тата – відстань тоді значення не має: чи то живуть у райцентрі, чи за океаном. Щоправда, ще не збиралися разом невістки, бо як не в одної, то в іншої клопоти з малими дітьми.

– Це дуже хороша сім’я, інакше, як батьками, їх не називаю. Колись мене не раз перепитували: яка мама, рідна чи чоловікова? Ця жінка заслуговує лише на повагу, – Люба не скупиться на похвальні слова для свекрухи. – Мене багато чому навчила: як з чоловіком поводитися, як миритися в сім’ї. Вранці не будила, встану – каша дітям зварена. Поки вона внуків бавить, я приберу і в своїй, і в їхній кімнаті. Деякий час нас, невісток, у хаті було дві, та ми не конфліктували. Не розділяли роботу, хто варить їсти, хто порядкує. Допомагали одна одній глядіти дітей, я Людиних навіть груддю годувала. Не уявляю, як можна разом жити і окремо готувати?! Бувало, коли на свята збиралися, на кухні нас п’ятеро хазяйнувало! Разом і пісню затягуємо. Тато каже: «Людські невістки сваряться, а мої співають», – сміється.

– Що порадили б майбутнім невісткам?

– Треба вміти переносити труднощі, – розмірковує Люба. – Чоловік – це голова сім’ї: як він скаже, так і має бути – і досі вчить мене мама. Не треба роздувати дріб’язкові проблеми: коли люди сваряться, наговорять багато дурниць. А ще – дівчата повинні бути готові до заміжжя, бо це важка ноша. Чого шлюб щасливий? Бо жінка старається ощасливити чоловіка, він – її, вона – свекруху.

Люба не раз задумується: чим заслужила таке благословення, щоб бути у цій сім’ї? Тож тепер, коли підростає її син, теж просить Бога, аби трапилася хороша дівчина, щоб це була доля, кохання, бо вірить: справжні почуття можна пронести крізь усе життя. А прикладом є їхня велика родина.

Олена ПАВЛЮК,

Волинська область

 

 

• Нравится
•