Але одразу виникає запитання: чому аграрна партія Польське стронніцтво людове, котра є членом правлячої коаліції, почала галасувати про прийняття цього закону (32 депутати з 460 парламентарів сейму подали його на розгляд 11 квітня) саме зараз? Раніше радикальні позиції стосовно українських націоналістів займали «кресовики», тобто ті польські земляцтва, які походили з «кресув всходніх», а саме: Литви, Західної Білорусі та Західної України. Законопроект до сейму подала націоналістично спрямована аграрна партія, близька до «кресовиків». Тут варто звернути увагу на таку деталь: саме ця партія відома лобіюванням інтересів «Газпрому» у Польщі. Не виключено, що за цим законопроектом тягнеться «кремлівський слід». Адже відомо, як Москва негативно ставиться до євроінтеграційних процесів в Україні, які найбільше підтримуються Польщею. І, як завжди, інструментом протидії та розпалювання ворожнечі використовують історію, на превеликий жаль, криваву. Чи прийме польський сейм цей законопроект, сказати важко, адже серед поляків є чимало його противників, а загострювати відносини з Україною Польщі за нинішньої політичної обстановки просто не вигідно.

Та з іншого боку, коли заходить дискусія навколо подій на Волині, навіть противники цього законопроекту притримуються думки, що українські бандити чинили геноцид проти мирного польського населення на Кресах Сходніх (зауважте, не на українській землі!), а з боку Армії Крайової і польської поліції були просто військові злочини. Пригадую, коли 2003 року на державному рівні вшановувалася пам’ять загиблих у волинському селі Павлівці, польська журналістка Агнешка Шепелевич дивувалася, чому українці, які стояли вздовж дороги, нічого про ті події не хотіли говорити і не вибачалися за них. Як вона тоді сказала: «Поляки налаштовані так, що українські бандити жорстоко знущалися над ними на їхніх землях і всі ви повинні за це вибачатися».

У Павлівці президенти Александр Квасневський і Леонід Кучма заявили про примирення. Треба віддати належне нашому колишньому главі держави – він не просив від імені українського народу прощення у поляків, бо його не просили й вони, а йшлося лише про те, що маємо пам’ятати ті події і вшановувати пам’ять загиблих, а головне, простити одне одному. Відтоді минуло десять літ. І, як бачимо, поляки забули про це, більше того, радикально налаштовані, вимагають офіційно визнати наших українських героїв злочинцями. У всіх народів ті, хто захищав і захищає свою землю від поневолення, були, є і будуть героями. У Польщі шанують своїх, скажімо, Тадеуша Костюшка, Юліана Ордона... Ті ж росіяни як гордяться своїми національними героями Мініним та Пожарським, які визволили Москву від поляків у 1612 році. Українські повстанці теж пішли у ліс саме задля того, щоб захистити себе від приниження. Більше того, вони покладали надію на визволення своєї землі від поневолювачів. Хай вибачають нам сусіди-поляки, але на Західній Україні вони теж були зайдами. Українці гідні були мати свою державу, як її мали на той час поляки. Але натомість у тридцятих роках минулого століття ми пережили жахливий час польської пацифікації. Тюрму у Березі Картузькій і досі пам’ятають багато українців-західняків. Тобто поляки аж ніяк не мають забувати про ті події та розуміти, що так чи інакше, а в людських душах збирався гнів.

Хто ж усе-таки почав?

Інше питання: чому цей гнів прорвав не на початку Другої світової війни, а значно пізніше? Знову ж таки, більшість польських істориків переконують, що різню розпочали українці, а точніше, повстанці. Однак це не доведений ними факт, а лише посилання на документи, представлені колишнім НКВС, офіційних же документів, які були видані з боку командування УПА, немає. А якщо уважно вивчити «Хронологію Волинської трагедії», укладену відомим українським істориком Володимиром Сергійчуком, то очевидні зовсім інші факти: від лютого того року перші винищувальні акції почалися саме з боку польських поліцаїв та більшовицьких загонів, особливо відзначився загін під командуванням Сатановського. Ось що говорить хронологія (наводимо лише мізерні факти): «27 березня у селі Мидовиця німці і польські поліцаї заарештували з українського населення 20 хлопців і 13 дівчат за доносом поляків. У березні польським більшовицьким загоном під командуванням Сатановського вбито 21 українського націоналіста. 1 квітня у Корці німці й поляки повісили 7 українців. З 2 квітня по 28 червня у Сенкевичівському районі поляками спалено 466 хат і замордовано 396 українців. 8-9 квітня польська банда пограбувала кілька господарств у селі Гораймівка…» Хай би відповів хтось із польських істориків, як мали на таку жорстокість реагувати українці, коли їх нищили на їхніх етнічних землях?!

Навіть відомий польський історик Гжегож Мотика, що спеціалізується на польсько-українській історії, професор Інституту політичних досліджень Польської академії наук, викладач Ягеллонського університету, член Ради польського Інституту національної пам’яті, який є прихильником поглядів щодо геноциду проти поляків з боку УПА, у своїй книзі, присвяченій цим подіям, приводить таку цитату зі спогадів вояка 27-ї Волинської піхотної дивізії АК Леона Карловіча: «Коли ми наближалися до українських сіл, нам було суворо заборонено розмовляти польською. Ми вдавали їхній загін...»

За радянських часів на цю тему взагалі було заборонено говорити, а тому ніяких історичних досліджень українськими істориками не проводилося. Та й навіть тепер доступ до архівних даних того періоду заборонений. Проте деякі сліди стосовно тих подій залишені у документах радянських партизанів загону Федорова, де він згадує вбивства, здійснені групою, яку називає «сокирниками»: «Українські націоналісти «сокирники» (так їх називає місцеве населення) в селі Згуща вбили 45 поляків різного віку. Всім вбитим відрубали голови».

Хто були ці «сокирники»? Історик Володимир В’ятрович, досліджуючи цю тему, робить висновок, що поза увагою як польських, так і українських дослідників опинилася участь у подіях на Волині (особливо навесні і влітку 1943 року), не підконтрольних жодній політичній силі напівкримінальних, напівполітичних угруповань: «Їхні атаки на села не потребували жодної координації чи розпоряджень, вони не зобов’язані були звітуватися вищому керівництву, тому що його не мали… Вони могли співпрацювати з якоюсь із політичних сил, що діяли у той час на Волині, могли навіть з усіма, укладаючи тимчасові союзи, а могли й воювати з ними. Не контрольована ніким ситуація створювала нагоду для швидкої наживи за рахунок іншого...»

Ще довго поляки не погоджуватимуться з тим, що ця різня, спричинена як соціальними утисками, так і політичними мотивами, не була геноцидом, а спротивом українців проти гніту. І так само українці не погодяться з тим, що їхні предки були бандитськими вбивцями. Ми будемо відстоювати честь тих хлопців і УПА, які воювали за нашу незалежність, як відстоюють поляки честь Армії Крайової. Як між людьми, так і між народами відносини складаються, на жаль, не лише зі світлих сторінок. Поруч зі спільними перемогами та мирною працею, поруч з дружбою та братерством не раз українсько-польські відносини позначалися конфліктами та боротьбою. На жаль, так було і в минулому ХХ столітті, і ще раніше. Але, як наголосив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет: «Український та польський народ є християнськими народами, а Господь Ісус Христос закликає нас прощати провини один одному, закликає до любові й миру між собою… Повинна залишитися пам’ять. Ми разом маємо гідно вшановувати жертв українсько-польських конфліктів, молитися за них. З нагоди роковин Волинської трагедії цього року ми повинні особливо вшанувати загиблих під час братовбивчого конфлікту… Закликаю всіх українців та поляків зберігати у серці християнські слова: прощаємо і просимо прощення».

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

 

 

• Нравится
•