Жителька Шацька працює далекобійником

до українки за кермом фури Поляки вже звикли, а от наші – все ніяк

Галина Мальцева з Шацька обрала для себе дуже незвичну, як для жінки, професію – вона далекобійниця. Місяць-півтора за кермом, у роз’їздах, тиждень відпочиває вдома біля сина та батьків. Молода і тендітна – немов мурашка на фоні своєї величезної фури. Не дивно, що в дорозі, на стоянках і навіть на митницях вона своєю появою створює ледве не фурор…

У чергах іноді тижнями стоїть

Каже, не думала і не гадала, що колись працюватиме водієм. Навіть освіту не встигла отримати – одразу після школи вискочила заміж, народила сина. За кілька років розлучилася, тож треба було заробляти гроші, забезпечувати себе, сина, допомагати батькам. Кілька разів спробувала керувати автівкою – сподобалося. Отримавши права, стала таким собі водієм за наймом, кордонним перевізником: доставляла цигарки, продукти з Польщі до нас і навпаки. Поступово освоювала важчий транспорт. Тож коли хвацько їздила у Польщу, керуючи бусом з причепом, знайомі пожартували: «Така вправна за кермом, що, може, вже й на фуру пересядеш…» Ніби й відмахнулась, але, зізнається, на всяк випадок підтвердила право керувати всіма видами транспорту: має категорії від А до Е. І навіть заради цікавості зателефонувала у декілька українських фірм-перевізників: чи не треба їм, бува, водія на фуру?

– На тому кінці дроту дивувалися, – згадує зі сміхом Галя. – Що, допитувалися вони, жінка-далекобійник? Чи я при своєму розумі? Але якось, коли стояла в черзі на кордоні, до мене підійшли поляки. Спитали, чому я не йду працювати далекобійником, якщо вже керую причепами. Мовляв, заробітки більші. Дехто відразу передзвонив до свого шефа щодо роботи. Там, звісно ж, не второпали, що я жінка, і запросили на співбесіду. Пам’ятаю, приїхала автостопом туди, підійшла до якогось чоловіка у спортивному костюмі. От, кажу, прийшла влаштовуватися на роботу. А він так дивно подивився на мене і каже, що у них 150 машин, але ще жодної жінки-водія немає. «Буде!» – відповідаю гонорово. «Та у фури колесо більше за вас!» – чоловік мені. Я образилася, наговорила йому всякого, побігла в офіс. Яким же було моє здивування, коли шефом цієї фірми виявився саме той чоловік у спортивному костюмі, з яким я сварилася на вулиці! Щоб відчепитися, влаштували мені іспит: проїхати фурою коло і загнати машину задом у двір. І хоч я жодного разу на такій не їздила, проте із завданням впоралася!

Галина Мальцева вже шість років працює далекобійником. За цей час встигла змінити кілька місць роботи, і нарешті зупинилася на невеличкій польській фірмі, де всього кілька фур. Їздить з Польщі на Москву, Білорусь, Голландію. І, звісно ж, може розповісти не тільки про деякі нюанси роботи далекобійника, а й різноманітні пригоди, які трапляються в дорозі.

– В кабіні у мене ліжко, вода, плита – по суті, невеличка квартирка, – розповідає Галя. – Адже в чергах, так званих «колєйках», доводиться іноді тижнями стояти. Колись навіть свій день народження тут святкувала. Як зараз пам’ятаю: стукнуло мені 33 роки і зупинилася я якраз на 33-му кілометрі. Щоправда, між далекобійниками існує правило – тих, у кого день народження чи біда якась, пропускають без черги. Але я тоді відмовилася «працювати» в такий день. Також пропускають першими «скоропортів» з грибами, квітами та м’ясом. А оскільки у мене тентована машина, то я завжди в чергах. Особливо важко у спеку: і під причеп тоді лізеш, і в кущах разом з комарами затінок шукаєш. До речі, не люблять у нас парами їздити. Два водії в одній кабіні – це занадто!

– А не страшно одній, всілякі ж історії розповідають… – допитуюся.

– Якщо самій не нариватися на неприємності, то рейс пройде спокійно. Їдеш дев’ять годин, далі завертаєш на стоянку відпочивати. Як правило, шефи оплачують і стоянки, і переїзди, списують навіть «традиції» – коли тобі дозволяють продовжувати шлях не за гарні очі, а за купюру. Інша справа, якщо водії на стоянках починають пити та хвалитися тим, що везуть. Щоправда, так просто до водія не доберешся, якщо кабіна зачинена зсередини, але це, звісно, не рятує. У нас був такий випадок біля Санкт-Петербурга: далекобійника зупинила міліція, перевірила вантаж і якось швидко відпустила. А за сотню метрів дорогу йому перегородили бандити, наставили зброю, і він сам віддав ключі від причепа з комп’ютерами. Вони взяли скільки їм треба було, віддали чемненько ключі і поїхали собі геть. І хоч вини водія у тому не було, шеф його таки звільнив, щоб не лякав інших.

Мріє стати ландшафтним дизайнером

Оскільки їздить Галя на фурі з польськими номерами, майже всі перевізники її знають. По рації вже радісно вітають, щойно побачать її машину: «О, Халінка їде!» А якщо і не знайомі особисто, вельми не дивуються – у них вже п’ять полячок працюють на фурах. Інша справа – наші чоловіки. Каже Галина, що мусить сидіти на польській радіохвилі, бо тільки підключиться до українсько-російської і поздоровкається – одразу настає тиша. Хоча перед тим всі шуміли, як на базарі, анекдоти розповідали. Жодного разу їй ніхто не відповів, думають, що то чиясь подружка жартує…

– Колись, пам’ятаю, приїхала на внутрішній кордон розмитнення проходити, а мене не пропускають, – зі сміхом розповідає. – «Іди, – кажуть, – поклич водія, бо стороннім в’їзд заборонено». Деяких навіть мої документи не переконували. Доводилося телефонувати на фірму до шефа і таким чином підтверджувати свою особу. А скільки разів з мого прізвища Мальцева викидали останню літеру в документах, думаючи, що хтось помилився. А то, буває, побачу десь на стоянці фуру з українськими номерами – так хочеться побалакати рідною мовою. Підходжу. А вони круглі очі роблять, не вірять. Йдуть, у кабіну заглядають, а там мої сімейні фотографії, вишивка лежить. Лише тоді вигукують: «Ти диви, точно, баба за кермом!» Я іноді цим користуюся в дорозі: як треба десь об’їхати чи проскочити, відчиняю вікно, висовуюся і кричу на всю вулицю: «Так, жінка за кермом, що мавпа з гранатою – розступіться». Пропускають…

Зізнається наша героїня, що довго їздити не буде. Каже, що життя надто швидко проходить у тих поїздках: три рейси на Москву – і місяця вже немає. Галя мріє пройти у Польщі стажування ландшафтного дизайнера і таким чином заробляти вже тут, в Україні. Тим більше, що вдома вона, як кажуть, набила руку: подвір’я Мальцевих у Шацьку – немов картинка з якогось модного журналу. Яких тільки квітів та рослин там немає, яких тільки фонтанчиків та стежок диковинних! Чесно кажучи, просто казка, а не звичайне сільське подвір’я.

– Син, часом, не збирається освоїти Ваше ремесло, поки Ви ландшафти декоруватимете? – питаюся наостанок.

– О, ні! Мій Влад комп’ютерами «хворіє». Точно бачу, що до машин його взагалі не тягне. До речі, мені здається, що жінки-далекобійники незабаром будуть – не така вже й дивина. Якось, повертаючись з Польщі додому, підібрала дорогою дівчину. Розговорилися. Виявилося, що вона мало того, що моя землячка – з Любомля, так ще й також далекобійницею працює…

Мирослава КОСЬМІНА,

Волинська область

 

• Нравится
•