Що таке географічна карта, житель селища Демидівка, депутат Рівненської обласної ради Олександр Башмат знає дуже багато, а може, й достеменно. Хоча б тому, що за своєю першою інститутською спеціальністю «землевпорядкування» детально вивчав геодезію, картографію, фотограмметрію, власноруч накреслив сотні картографічних прив’язок до певних територій. Заодно Олександр Павлович вважає, що географічна карта – це не тільки точне зображення за допомогою умовних знаків земної поверхні на площині у певній проекції. За його твердженням, це своєрідний поводир в історії. Тож саме історична пам’ять, закарбована на папері, стала поштовхом для Олександра Башмата у його пристрасному захопленні – колекціонуванні географічних карт з неодмінною прив’язкою до рідного краю. Нещодавно його колекція, у якій зібралася майже сотня різнопланових і різночасових картографічних обрисів, поповнилася найстарішою мапою, де відображено демидівські терени. Цій карті немало-небагато – понад 600 років.
– Олександре Павловичу, нині люд колекціонує багато чого: марки, гроші, книги, автомобілі. Дуже часто навіть колоди карт. А ось щоб географічні карти. Заняття, як на мене, доволі рідкісне й неординарне. З чим воно пов’язане і скільки часу Вам не дає спокою?
– Я колекціонер з невеликим досвідом, але водночас з настирливим бажанням до пошуку, з надзвичайною цікавістю до картографії та історії. Усе почалося, як часто буває, з випадку. Якось до мене звернулися уродженці демидівського краю, нині мешканці далекої Австралії, з проханням допомогти в пошуку історії церкви у селі Дубляни. Відповідно, шукаючи текстовий матеріал, несподівано натрапив на незнайомі географічні назви. Спочатку у «Статистичному описі церков та приходів Волинської єпархії» за авторством Миколи Теодоровича – це кінець ХІХ століття. Потім на середньовічних картах. Порівняння виявилося доволі цікавим, у дечому навіть непередбачуваним. Ось так і зародилася ідея – віднайти якнайбільше зображень тієї місцини, з якою пов’язаний мій родовід.
– Чим привабливі, цікаві та корисні віднайдені Вами карти?
– За великим рахунком, нецікавих карт не буває. Здається, у вченого Тянь-Шанського є вислів про те, що карти – це альфа й омега всіх географічних уявлень. Тобто, якщо в інших науках вони мають тільки службове значення, то у географії без них і кроку ступити не можна. Серед найбільш детальних та крупномасштабних я відзначив би мапи передвоєнного періоду. Тоді, наприкінці тридцятих – на початку сорокових років минулого століття, Радянський Союз, ніби відчуваючи, що «по картах» доведеться воювати, перевидав, вдосконалив усі наявні попередні проекти. Відтак, споглядаючи на них, скажімо, по своїй рідній Демидівці я добре бачу, де знаходилися не тільки головні об’єкти (церкви, кладовища, адмінбудівлі), але й, приміром, присадибні ділянки. Якщо взяти до уваги давніші карти (з XVIII століття), то вони дещо дрібніші, але не менш промовисті. Бо по них привідкрилося чимало населених пунктів (і не лише хуторів), які наразі стерлися з лиця землі, – Адамівка, Мар’янка, Чорна Лоза, Медушів, колонія Сілановиця, колонія Маркуза… Цікаво, що на окремих колишніх картах значився й національний склад населення. Так, по Демидівці є чітке розмежування на єврейський (торговельний) та український квартали. А в сусідньому з Демидівкою Вербні поділ був на власне село та колонію. Зрештою, й понині тут ще дотримуються у розмовах топонімів «село Вербень» та «колонія Вербень». Позначалися колись на картах й такі визначні віхи, як надання поселенню Магдебурзького права. Доволі цікавою волинською візитівкою є так звана археологічна карта Антоновича. На ній – кургани, могильники, архітектурні пам’ятки. Словом, живі свідки історії. А що стосується найдавнішої карти, що є у моєму арсеналі, то вона датується ХІV століттям. Тоді якраз Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле, Галичина відійшла до Польщі, Волинь – до Литви, окреслювалися нові державні межі. У тому числі й на карті. Щоправда, вона доволі примітивна і неточна. Деякі водойми тут – як моря, а кордони мали відхилення на сто-двісті верст. І все ж варто віддати належне тодішнім картографам за їхні напрацювання, які нині стали справжніми раритетами.
– Олександре Павловичу, віднайдені Вами в Інтернеті, в архівах, «по людях» мапи – це вже реальний Ваш набуток. А що у прийдешньому часі хотілося б віднайти?
– Вважаю, що кожна людина повинна мати інтерес до історії краю, де вона народилася. Бо це своєрідна духовна і родовідна сув’язь поколінь. Така, приміром, як генеалогічне древо, яке, до речі, мене також неабияк спонукає до пошуку. На своєму родинному я, зокрема, вже розмістив дві з половиною сотні родичів (з фотографіями), найстарішими з яких є мої два прапрадіди. А щодо карт та літописів, то з них, приміром, хотілося б ще більше дізнатися про минувшину рідної Демидівки, яка, між іншим, нинішнього року відзначатиме 500-річчя з часу першої згадки. На одній з мап XVIII століття Демидівка мала своє замчисько. Значить, колись тут був замок. Але про нього історія чомусь замовчує. От би з цього приводу довідатися щось більше. Як і про одноколійну залізницю, що сто років тому тягнулася до Демидівки. Про неї існують перекази, а ось жодних позначень на картах щодо її протяжності немає. Цікавим, вважаю, було б порівняння, як протягом століть змінювалися сільськогосподарські угіддя на території, де живемо… Так що для подальшого пошуку маю чимало орієнтирів. Заодно раджу всім стати більш прихильними до старих мап, навчитися їх читати. У такому разі з них, як із джерела знань, дуже багато можна почерпнути. Бо вони справді – ніби цілий світ, який можна взяти з собою на згадку і відкрити як новий тоді, коли бажає душа.
Сергій Новак,
Рівненська область
Р. S. Понад півсотні старих карт півдня Рівненської області періоду з 1386 по 1953 роки у хорошій роздільній здатності можна переглянути на сторінці Олександра Башмата у мережі Facebook в альбомі «Рідні місця на історичних мапах».
Comments: |