У будинок пристарілих прийшла разом із сином

І догляділа його тут до смерті

У селі Старий Порицьк Іваничівського району в приміщенні колишньої лікарні вже кілька років функціонує стаціонарне відділення для постійного проживання одиноких і непрацездатних громадян. Нині тут мешкає 23 людини. У кожної своя життєва історія з гірким присмаком. Так уже розпорядилась доля, що доживати віку їм доводиться у казенних стінах, а рідні домівки залишились пустками.

82-річна Євгенія Соломенюк чи не єдина з тутешніх «мешканців», хто має світлу пам’ять та може детально розповісти про своє життя. Сім років була ланковою-передовичкою у колгоспі, шанованою людиною у рідному селі Заставне цього ж району.

– Я й в Москву на виставки їздила. Там нас всюди возили, музеї показували, навіть Леніна бачила, – гордо каже бабуся.

Та швидко відшуміли літа, й залишилися ті славні дні в минулому. Після смерті чоловіка-шахтаря Женя сама ставила на ноги двох дітей. Навіть коли її здолав поліартрит і отримала другу групу інвалідності, все ж ходила на роботу у колгосп. Не знаю, де у цієї тендітної жіночки сили бралися, щоб усе тягнути на своїх плечах. Тішилася, коли діти створили свої сім’ї, але великого щастя це їм не принесло. Через горілку виникало чимало клопотів. Мати, як могла, старалася згладити гострі кути, але доля розпоряджалася по-своєму. Син потрапив в аварію, його на деякий час паралізувало, тож не мала коли перейматись своїми болячками, мусила доглядати. Сусіди допомагали, співчували старенькій, яка сама ледь ходила, а мусила ще й дорослого чолов’ягу піднімати з ліжка.

– Родина хотіла забрати мене до себе, але я казала, що Василя самого не покину, а нас двох відмовилися до хати приймати. Отак-то було, – зітхає бабця. – Якось я три доби не вставала, заболіла, сили геть не мала, тоді внук подзвонив у сільську раду, і нас відправили сюди. Велику, гарну хату закрили на замок, стала вона пусткою.

Завідувач стаціонарного відділення для постійного проживання одиноких і непрацездатних громадян села Старий Порицьк Олександр Журавлюк додає, що дізнавшись про ситуацію, яка склалася у цій сім’ї, одразу перейнявся їх долею. Навіть окрему кімнату виділили для матері із сином. Його трохи підлікували в районній лікарні. Спочатку пересувався на інвалідному візку, згодом помаленьку почав ходити. Старенька мати, хоч і сама мала покручені поліартритом ноги, більше переживала за сина: ходила коло нього, кращий шматочок зі столу давала. А восени поховала бабця Євгенія свого Василя. Залишилась ще донька, яка мешкає у Червонограді. «Вона теж здоров’я не має, то й не їде до мене, – захищає її. – Часом внуки навідують, але то дуже рідко. У кожного свої клопоти». Хоч як сумує вона за рідними, та не виказує того, тішиться, що хоч іноді про неї хтось таки й згадає. Незважаючи на поважний вік, бабця ще в окулярах може читати. Біблія завжди лежить коло ліжка. На моє запитання, чи сумує за домівкою, тихо мовить:

– Мені тут добре: нагодована, доглянута. Маю подружку по кімнаті із села Риковичі. Не скучно, бо є з ким поговорити. Але ж ви знаєте – своя хата, то своя. Біда, що тіки не здужаю там бути...

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

Фото автора

 

• Нравится
•