якщо і продає їх, то лише у добрі руки
У Камені-Каширському жінку на ім’я Марія Бутиль мало хто знає. Але варто сказати, що шукаю Козиху – відразу показали напрямок «до базару через річечку». Кажуть, дивачка вона. Тримає по тридцять кіз, виціловує їх, вигодовує, а сама живе у хаті без світла, води і бодай якоїсь плити, де можна їсти приготувати. Марія Улянівна тут таки, на подвір’ї, порається по господарству. Моложаве обличчя, а манери та мова – немов в інтелігентної акторки, яка все життя провела на сцені. Зачувши, що я з газети, цікавиться «з якою метою візит» і неквапом, перериваючись на сльози, знайомить мене зі своїм «гірким життям».
Її життя й справді гірке – немов чорна смуга без натяку на просвіток. Батька вбили, сім’ю розкуркулили (бо ж чотири корови мали), а її з матір’ю та бабою в Сибір вивезли. Єдині спогади з дитинства – як ходила голодна по людях і просила шматочок хліба поїсти. Відколи повернулися, закінчила технікум і влаштувалася працювати телефоністкою на міжміському комутаторі, але після 24 років вірної праці її, як стверджує, незаконно звільнили. На основі анонімних доносів, вигнали, мов злодійку якусь. Господь їй ні пари, ні діточок не дав. Залишилася після звільнення без копійки з хворою лежачою мамою на руках. Намагаючись хоч якось вижити, поміняла свою квартиру на частину хати з ділянкою землі і можливістю завести якесь господарство. Та не може порозумітися з сусідами, колись спільний двір став схожим на лабіринт, де бідній Козисі треба думати, куди можна ступати, а куди – зась!
– А тепер бачите, як живу? – і Марія Улянівна розводить руками, немов припрошує оглянути той безлад, який вище голови накиданий на її клаптику двора та біля хліва. – Чотири роки, як світла немає. Добре, що хоч жива залишилася після того, як замкнула проводка. По воду мушу їздити велосипедом аж у котельню. У хаті вже десяту зиму не палиться: спочатку грубка обвалилася, потім і плита. Переробити їх мені було не під силу, бо доходів не мала, ще й мати не отримувала пенсії. Лише перед самісінькою її смертю добилася я нарешті тих грошей. Скільки ж то було ходінь по кабінетах! Як казав мені один чиновник, що я їм набридла, ходжу скрізь, як Зоя Космодем’янська.
Улянівна розповідає і схлипує, повторюючи, що на все воля Божа. Але варто завести мову про її «щастя, діточок-кізочок», враз світлішає на обличчі і жваво береться їх описувати. Золушка, Астра, Настуня, Журавушка, Євушка… Всі мають імена, усіх вона однаково любить. Прощає їм погані характери і вчинки, як-от «одна непутяща мати задушила двох своїх козеняток». Коли кілька років тому жінку збила машина і понівечила ногу – навіть тижня у лікарні не витримала. Поскакала додому на одній нозі, бо дуже переживала, що всі її кози (28 на той час) поздихають без неї. Хоч хрещениці і божилися, що навідуються, та хіба ж вони нагодують її «діточок» так, як вона?
– То ваші кози до глибокої старості доживають? – цікавлюся.
– Доживають, – відповідає. – А скільки ж там того м’яса, щоб їх різати? Я і продаю їх дуже рідко. Хіба що знайдеться такий покупець, у якому буду впевнена – моя кізочка має потрапити лише в добрі руки.
…Наготувавши з хліба, капустяних листків і обрізків від цибулі обід для своїх кіз, відчиняє двері хліва. З голосним меканням тварини дружно вибігають звідти і одразу з’їдають все, що є в мисках. А далі вже й з двору рвуться. І ще довго я чую голос Марії Козихи, яка кличе своїх «діточок», своїх Євушок та Золушок…
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора
Comments: |